Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.
Міяковський В. - Звільнення Драгоманова з київського університету. {стр.90} Міяковський В.

 

Звільнення Драгоманова з київського університету.

 

 


Публикация: Україна, нр.2-3/1926, стр.90-96.


Звільнення М. П. Драгоманова з київського університету становить невеличкий епізод, сам по собі досить простий, не яскравий, без боротьби й драматичних ефектів, — але він зробив епоху і в житті самого Драго-манова і, немає ніяких сумнівів, в розвитку української громадської думки.

Тільки там, за кордоном, куди перебрався Драгоманов після свого звільнення, могла розвинутись широка соціяльно-політична програма молодого вченого і публіциста, тільки там, в оточенні вільної західньо-европейської думки і вільного слова, могли вирости й одточитись соціялістичн погляди його.

М. П. Драгоманов був звязаннй з університетом київським ще від студентських років. З шкільної лави полтавської гімназії в 1859 році Драгоманов був прийнятий до університету. Ці роки, на які припадало студентство Драгоманова, для київського університету становили незвичайно інтересну добу — добу соціальної та національної диференціяції серед молоди.

Драгоманов разом з иншими лівобережцями бере видатну участь в громадському житті українського студентського загалу.

Перший виступ на громадський шлях та на шлях культурної роботи - це була участь Драгоманова в роботі недільних шкіл, що з тієї-ж осени коли він вступив до університету, розпочали свою недовгу, але інтенсивну діяльність.

Перші роки студентства Драгоманова прийшлись на роки попечительства в шкільній окрузі славнозвісного Пирогова, якого урядові кола дуже швидко викинули з лона свого: вже в 1861 році Киянам довелося прощатися з видатним педагогом і рідкою людиною.

Драгоманов-студент переходить всі етапні стадії, виконує всі обов'язки студента 60-х років і більше того, — головою вище за студента 60-х років, він виконує поза програмою цих обов'язків значно більше ніж рядовий студент. В ці роки ми бачимо його в перших рядах студентства і майбутня роля його в українському русі вже ясно намітилася. Ось він разом з Антоновичем і Стояновим в травні 61-го року надгробовою промовою випроваджає останки Т. Шевченка до Канева, на мосту біля кріпосного форту.

Ось він на бенкеті на честь Пирогова яко представник студентства виголошує промову, в якій доводить, що реформа Пирогова, заміна дисципліни салдатської—дисципліною моральною та обмеження сваволі начальників законністю, завели більше ладу в школі, ніж це було попереду. Промову зустрінуто було найгучнішими оплесками, розхвалено було в усіх описах бенкету, але надрукувати в газетах її не дозволяли, а через деякий  час ректор університету проф. Бунге дістав догану від міністерства за те, що дозволив Драгоманову явно політичний виступ.

„Виступ мій на бенкеті Пирогова, — згадує Драгоманов в своїй автобіографії, - мав для мене особисто значні наслідки: він розворушив у менє {стр.91} політичні інстинкти і заразом з тим зазнайомив мене з колом ліберальних професорів і дав мені змогу поширити мої наукові студії, переважно по загальній історії".

Політичний інстинкт веде Драгоманова певним, ясно накресленим шляхом. В ріжнородній гамі студентських настроїв Драгоманов накреслює і ясно свою лінію, силкуючись роздмухати вогник політичного життя студентських гуртків. Незгода з українофілами, з Громадою що до політики в громадському житті примушує Драгоманова стримано та поволі входити в цю організацію. Сам Драгоманов виховує свій політичний світогляд на „Колоколі" та „Современнику", — „Основу" оцінює як орган надто невиразний в своїй соціяльній і політичній позиції. Деякі вчинки й думки націоналістичних українських кол твердо й рішуче визнає реакційними. Майбутнього Драгоманова ми впізнаємо по тій позиції, яку він займає в польській справі напередодні і підчас січневого повстання По-ляків 1863 року; йому здавалася образливою й хибною різкість в стосунках Українців до Поляків і рисковні спроби боротися з Поляками в спілці з царським урядом. „Космополітом" охрестили його товариші студенти за це, і він з гордістю приймав цю назву.

Але не маючи змоги переконати студентські українські гуртки, він відійшов від них і, як признається сам, увесь запал політичної боротьби й політичних змагань вкладав у свою роботу в тимчасовій педагогічній школі, яка мусіла підготовити майбутніх народніх учителів і яка мала тісний звязок з роботою недільних шкіл після їх несподіваної ліквідації урядом. Робота в педагогічній школі скінчилася теж примусовою ліквідацією справи. І, розуміється, все це тільки гартувало молодий запал Драгоманова й готовило його до майбутньої ролі.

В-осенн 1863 року Драгоманов, уже кандидатом загальної історії, готує свою дисертацію, яку боронить на початку 1864 р., а з 1865 викладає студентам обов'язковий курс, на правах штатного доцента. 24-х років він стає на учительську дорогу людиною молодою, але вже з студентських років звиклою до ролі політичного керівника.

Наукова кар'єра Драгоманова проходить досить легко, але офіційна наука не задовольняє молодого вченого; поруч із лекціями він розпочинає свою публіцистичну діяльність співробітництвом в Коршевських „С-Петербургских Ведомостях". Політичне становище „Південно-Західнього краю", слов'янське питання, справи земства, українські культурні справи, особливо шкільні - це теми публіцистичних виступів доцента Драгоманова, за своїм підписом і без підпису на сторінках „Ведомостей".

Участь Драгоманова в щоденній пресі обривається в 1866 році після Каракозовського замаху на царя, коли в останній статті Драгоманова урядові кола вгледіли страшний для них сепаратизм. Ширинський-Шахматов, куратор шкільної округи, запросив Драгоманова на розмову, а тоді доніс міністру, що приват-доцент Драгоманов належить до партії українофілів. Справа скінчилася на перший раз нічим. Проте це була перша сутичка з представником урядової політики в школі, яка відразу й рішуче штовхнула Драгоманова до українського напрямку. Він береться за етнографічний матеріял, лаштує збірники пісень, які виходять трохи згодом за його та проф. Антоновича редакцією, в студентському гуртку читає реферата про „Становище жінки в українській народній сем'ї", увагу його притягає до себе Галичина з її живим культурним і літературним рухом.

Потреба освіжити себе закордонними вражіннями повстає для Драгоманова, як потреба першої необхідности.

До того-ж і напружені відносини уряду вимагали розрядити атмосферу {стр.92} пильної уваги до себе кількарічним перебуванням за кордоном. На початку 70-го року, зараз-же після Нечаївської Історії в Петербурзі, Драгоманов проситься за кордон. Стосунки з студентами могли затягти Драгоманова в нову історію й викликати новий гнів урядових кол, бо молодий доцент остільки близько стоїть до студентських кол, що пробує керувати новою хвилею громадського піднесення студентського руху після відкриття Нечаївського товариства і бере участь в таємних студентських гуртках, де до нього по-приятельськи ставляться, де він має багацько дружніх товариських звязків.

Бажання Драгоманова підтримали проф. В. Модестов та В. Більбасов. Пропозиція Модестова кінчалася обережними словами: „Мнѣ кажется, что пріобрѣтеніе г. Драгомановымъ степени магистра можеть служить доста-точнымъ ручательствомъ для факультета въ томъ, что нашъ молодой ученый воспользуется пребываніемъ въ центрахъ ученой дѣятельности съ полной для себя пользою".

Інструкція, якою хотіли наділити Драгоманова, і яку потім одмінили, через що вона лишилася в чернетці при справах закресленою, наказувала йому одвідати Германію, Італію та инші західньо-европейські держави для вивчення загальної історії і методів її навчання. Центром уваги Драгоманова згідно до інструкції мали бути берлінський та лейпцігський університети, Ecole de Chartes в Парижу, історичні семінари инших німецьких університетів, музеї, а в них особливо пам'ятки Сходу та класичної старовини. Драгоманов здобув командировку на 2 роки. З якою нетерплячкою чекав М. П. того моменту, коли потрібні папери перейдуть всі інстанції, коли він нарешті виїде за кордон, свідчить напис на одному з паперів, при якому надсилався закордонний пашпорт. Олівцем рукою декана (Селина) записано: „этот пакет распечатан мною, потому что г. Драгоманов давно ждал своего паспорта". Справді, здобув його Драгоманов лише в жовтні, а перше питання про командировку порушено було ще в березні. Виїздив Драгоманов при обставинах не дуже приємних. Обрання його доцентом лишалося незатвердженим попечителем, і в звязку з командировкою питання про це відкладалося на час після повороту. Закиди в сепаратизмі робили становище молодого доцента непевним. Попечитель міг і не затвердити його і перервати таким чином наукову кар'єру. Подорож за кордон могла трохи заспокоїти збаламучене море, а на всякий випадок можна було зав'язати наукові звязки на Заході, щоб в разі нової сутички з урядом шукати там притулку для своєї наукової роботи. Непевне становище Драгоманова відбилося й на матеріяльному боці подорожи. Йому ледве викроїли з ріжних джерел 1600 карб. на два роки, і це не могло не затруднити його на чужій стороні. В листі до декана Селина він скаржився на матеріяльні обставини, ними поясняв задержки в роботі і просив продовжити командировку ще на три місяці, до 1 січня 1873 р.

Коли в університетській раді прохання Драгоманова зустріло неприхильне до себе відношення і про це сповістив його декан, Драгоманов написав ректорові Бунге листа (з Флоренції 1 грудня 1872 р.), в якому зазначав: „Прежде всего считаю необходимымъ увѣрить Васъ, что вовсе не маловажныя причины и не капризъ заставляють меня не желать въ настоящее время двигаться съ мѣста и явиться въ Кіевъ къ 1-му января. Независимо отъ причинъ научныхъ, о которыхъ можно будетъ съ положительностью говорить только по представленіи мною работъ, которыя могутъ быть окончены только здѣсь, и по наблюденіи надь моими будущими лекціями, — мои домашнія обстоятельства не позволяють мнѣ и думать, раньше истеченія нѣсколькихъ мѣсяцевъ, двинуться отсюда. Моя {стр.93} жена больна такъ, что и переѣздъ на другую квартиру повредилъ ей; гдѣ же думать о столь дальней дорогѣ и въ такое время года?..

Я знаю мнѣ можно сказать: есть простое средство получить волю оставаться гдѣ угодно: подавайте въ отставку. Но Вы согласитесь со мной, что, — особенно когда дѣло идетъ о столь короткому и столь прерываемомъ семестрѣ, — это средство слишкомъ радикальное, чтобъ быть первымъ. Къ тому же по прошествіи двухъ лѣтъ, проведенныхъ въ командировкѣ на счетъ университета, я въ самомъ дѣлѣ не знаю, имѣю ли я нравственное право первый говорить объ увольненіи и сочту себя обязаннымъ прибѣгнуть къ этому средству только узнавъ черезъ Васъ напр., что самъ университетъ того желаетъ. Пока я долженъ прибѣгнуть къ другимъ менѣе радикальнымъ средствамъ... Во всякомъ случаѣ къ такому средству, какъ прямое обращеніе съ просьбой въ министерство, прибѣгнуть я не могу. Вы, надѣюсь, повѣрите мнѣ, если я скажу Вамъ, что при самыхъ трудныхъ обстоятельствахъ я отказался отъ предложеній Витте и кн. Ширинскаго представить меня къ посылкѣ заграницу оть министерства, помимо университета. Теперь, послѣ пребыванія за границей отъ университета и послѣ выбора въ доценты, — я еще меньше считаю для себя возможнымъ обращеніе съ подобными просьбами въ министерство. Кромѣ того мнѣ кажется, что и „по формѣ" я не могу обращаться съ прямыми просьбами въ министерство, какъ не имъ посланный, не причисленный къ нему и даже какъ не утвержденный еще штатнымъ чиновникомъ".

Крім наукових праць, згадки за які знаходимо в офіціяльних поданнях до факультету та в листах до декана, Драгоманов не міг не звернути увагу на той соціально-політичний рух, який ішов в Західній Европі, й на ті настрої емігрантської російської інтелігенції, яку він зустрів в Швейцарії.

В Берліні він придивляється до соціял-демократичного руху, одвідує збори робітників, в Цюріху зустрічається з лавристами й бакуністами. І все це ставить перед ним низку нових проблем, рсзрішення яких він шукає під цей час. Підчас подорожи кріпнуть і проясняються й симпатії Драгоманова до Галичини.

Драгоманов повернувся у Київ під кінець 73 року. Підчас його подорожи в Київі поробилося багацько перемін. Через щілини урядових лабетів, в які міністерство освіти хотіло вбрати науку, міцно пробивалися нові промені. На 70-ті роки, до катастрофи 76 року припадає велике оживлення в громадському, науковому й літературному житті.

Газета „Кіевскiй Телеграфъ", бліда й безбарвна, стає в цих роках оплотом українофільствующої інтелігенції, розцвітає й оволодіває громадською думкою — становить різкий і впевнений опір реакційному „Кіевлянинові", близькому до урядових сфер. Починається ера публічних лекцій. Жінку пускають вперше до університетських авдиторій.

Драгоманов бере в цьому рухові як-найактивнішу участь. Ціла низка статтей виходить з-під його пера, він відкривав цілий курс а стародавньої історії і представляє до університетської ради програм перших 10—13 лекцій по історії первісної культури. Але найбільша діяльність Драгоманова за ці два роки після повороту з закордонної командировки до виключення з університету звязалися з діяльністю інституції, яка заповнила собою, своїми справами, своїми інтересами й питаннями усе поступове культурно наукове життя Київа. Це був Південно-Західній відділ Географічного Т-ва. Засновано його було в 72 році, коли Драгоманова не було в Київі і тому ім'я його не зустрічаємо серед фундаторів Т-ва, де першими підписалися три офіційні особи: М. Юзефович, ректор Бунге і редактор „Кіевлянина" проф. Шульгин, учитель Драгоманова по універ-{стр.94}ситету, а решта — два десятки підписів — йшли прізвища товаришів і близьких приятелів Драгоманова, як Чубинський, Антонович, Житецький, Русов, Вовк, Беренштам, Михальчук, Лисенко.

Давній інтерес до української етнографії примусив Драгоманова близько стати до справ нового товариства. Він читає доклади, працює над виданням матеріалів, над редагуванням творів М. О. Максимовича, збирає рукописні матеріали.

Велике оживлення в київське життя вніс також археологічний з'їзд 1874 р., в якому Драгоманов знов таки взяв діяльну участь. Крім реферати: „Слѣды дружиннаго быта въ малорусскихъ колядкахъ и малорусскія пѣсни о кровосмѣшеніи, сравненныя съ западными пѣснямн", Драгоманов з великим запалом прийняв участь в обміркуванні питання про взаємовідносини російських билин та українських дум — бойове питання з'їзду, поставлене в докладі Ореста Міллера. Весь цей великий рух викликав гостре й причіпливе відношення влади до Південно-Західнього Відділу i двох його найактивніших членів — Чубинського й Драгоманова. Немає ніяких сумнівів, що звільнення Драгоманова з університету в 1875 р. i зсилка Чубинського були підготовлені почасти попередніми обставинами і сутичками Драгоманова й Чубинського з владою, почасти цим 1874 роком, на який припадав такий великий розцвіт культурного життя у Київi. Соціялістичні погляди, до яких свідомо прийшов Драгоманов, рано чи пізно мусіли викликати гостру боротьбу з ним урядових кол.

Попечитель округи Плат. Антонович не відразу після повороту Драгоманова з закордону затвердив його доцентом. Як-раз у вересні 1875 р., коли повернувся М. П. до Київа, тут сидів на ревізії сам міністр народньої освіти Дмитро Толстой, і Антонович очевидячки боявся допустити Драгоманова до читання вступної лекції перед міністром. Тільки через два місяці, коли Толстой повернувся до Петербургу, Драгоманова було затверджено.

Обережність Антоновича не була безпідставною. В звязку з перебуванням міністра, його шанували обідом з промовами, які з'являлися через кілька день на сторінках „Кіевлянина", з додатком панегіричних рядків від редактора Шульгина, який перед тим частенько виступав проти шкільної політики Толстого. Коли в „Московскихъ Вѣдомостяхъ" промови з „Кіевлянина" були виставлені як доказ піддержки педагогічної системи Толстого з боку громадянства, Драгоманов надрукував у „Вѣстнику Европы" замітку, де усіх хвалителів Толстого вивів на свіжу воду, доводячи, що вони раніше инакше співали.

Розуміється, стаття Драгоманова придбала йому вічних ворогів серед реакціонерів Київа і серед урядових кол, ініціаторів обіду а промовами.

Все це — „сепаратистичні" нахили української інтелігенції, соціалістичні ідеали Драгоманова, гострі й нестримані статті його, діяльність Південно-Західнього Відділу і великий шум навколо археологічного з'їзду — звязалося в такий міцний і заплутаний вузол, що вихід був один — розрубати його. До того-ж з кожного протестуючого рядка, з кожного факту громадського життя, з кожної опозиційної газети по кожному питанню і в найгостріших формах і в найбільш непідходящі моменти на попечителя, на владу падало одне й те-ж прізвище — прізвище штатного доцента університету, керовника молоди — Драгоманова. Це було недопустиме явище. Драгоманова треба було випхнути з Географічного Товариства, з університету, заборонити йому писати — бо чим далі, тим більше набиралося можливостей для шкідливої його діяльности.

Боротьба, як звичайно, почалася доносами. В автобіографії Драгоманов згадує про донос професора X. (мабуть Хрущова), який написав {стр.95} Толстому, що Драгоманов заявив на вступній лекції, що буде викладати історію в соціялістичному напрямку. Але значно більше пошкодив Драгоманову Мих. Вол. Юзефович, президент археографічної комісії, який ще в 1847 році відограв якусь двозначну й темну ролю в історії з арештом Костомарова в справі Кирило-Методіївського Брацтва. Юзефович тепер вдруге виступив в такій-же ролі. Він був одним з фундаторів Південно-Західнього Відділу Географічного Т-ва, навіть першим підписав докладну записку про заснування його і першим вдарив „отбой", але не простими шляхами, а через інформацію уряду про шкідливий, сепаратистичний напрямок, який прийняло Геогр. Т-во у Київі. Можна з певністю сказати, що інформації Юзефовича начальник III отделєнія Потапов був з'обовязаний тими відомостями про український рух, які вміщені в докладі царю в справі українофільства у Київі. Цей доклад був прологом тих утисків проти українства у Київі в середині 70-х років, які виявилися в формі виключення Драгоманова з університету, закриття Географічного Т-ва, висилки Чубинського на північ та відомого наказу 1876 р., яким було заборонено українську літературу, за пропозицією особливо зібраного на цей випадок комітету, в якому теж брав участь Юзефович, спеціяльно викликаний для цього до Петербургу. В докладі Потапова українофільство ілюстровано було все тим-же: діяльністю Геогр. Т-ва, одноденним переписом населення м. Київа та полемікою навколо питань, порушених на археологічному з'їзді.

Ім'я Драгоманова в докладі Потапова не згадувалося.

Перше перед виключенням вгадано було про Драгоманова в конфіденційному листі до Пл. Антоновича від кн. Ширинського-Шихматова, що був раніш попечителем у Київі, а тоді за товариша міністра. Пл. Антонович відповів Шихматову великим листом, в якому взяв український рух під свою оборону, а з особливою силою боронив перед міністерством Антоновича; Драгоманова він не взяв під свій захист. „О Драгомановѣ, — писав він, — я вошелъ уже съ особымъ представленіемъ, а здѣсь могу только повторять, что хотя въ сообщенной мнѣ гр. Дм. Андр. (Толстымъ) запискѣ объ украинофильствѣ Драгомановъ не только не указанъ въ числѣ вожаковъ украинофильской партій, но объ немь въ ней даже и не упоминается, и хотя преподавательская его дѣятельность до сихъ поръ не даетъ повода къ обвиненію его въ украинофильской пропагандѣ, но основываясь на одной только статьѣ его, напечатанной въ Галицкой газетѣ „Правда" и представленной мною Вашему Сіятельству, — я повторю, что считаю неудобнымъ оставить его въ числѣ преподавателей Кіевскаго Университета".

В таких відносинах Юзефовичу не можна було залишатися в одному товаристві з Драгомановим та иншими, і він вийшов з Географічного Т-ва, обставлюючи свій вихід відповідним чином. Написав статтю, в якій пояснив причини свого виходу, і різко нападав на Товариство за шкідливий напрямок його діяльносте. Статтю не було дозволено до друку, але відгуки бурі, яку хотів викликати Юзефович, знаходимо в листі тодішнього ген.-губ. Дундукова-Корсакова, де з'ясовуються мотиви, чому на думку ген.-губ. не можна дозволити друкування статті Юзефовича. В такому оточенні, в такій напруженій атмосфері проходила діяльність Драгоманова, поки відзив про нього ходив по міністерських кабінетах і нарешті вилився в формі розпорядження про звільнення з університету. До цього попечитель запропонував Драгоманову податися в одставку, але той відмовився, бо вважав, що таким чином признає слушність усіх обвинувачень, що висували проти нього Юзефович та инші.

27 серпня 1875 року шеф жандармів Потапов писав київському ге-{стр.96}нерал-губерваторові: „По поводу сдѣланнаго Министерствомь Народнаго Просвѣщенія распоряженія къ увольненію оть службы доцента университета Св. Владимира Драгоманова за украинофильское направленіе, не соотвѢтствующее видамъ правительства, Государь Императоръ Высочайше повелѣть соизволилъ: увольненіе Драгоманова отъ службы исполнить послѣ предположеннаго въ семъ году Высочайшаго Его Императорскаго Величества проѣзда черезъ Кіевъ; относительно же оставленія Драгоманова на жительство въ Кіевѣ, предоставить Вашему Сіятельству выслать его административнымъ порядкомъ, если пребываніе его въ томъ краѣ признано будетъ вреднымъ". На полях паперу написано олівцем: "Приказано до времени ничего не дѣлать и спрятать". А 7 вересня Платон Антонович сповістив ген.-губернатора, що він уже звільнив Драгоманова від служби. 19 вересня на засіданні ради університету заслухано було розпорядження попечителя і прийнято до виконання. Драгоманов подав заяву про видачу йому закордонного пашпорту. Дундуков-Корсаков сповістив про це III отдєлєніє, і коли довго не було відповіли, 9 січня 1876 р телеграфно запитав у шефа жандармів, „не встрѣчается ли препятствія къ выдачѣ Драгоманову паспорта за границу на полгода по научнымъ занятіямъ. Съ моей стороны препятствій нѣтъ". 10 січня була одповідь за підписом ген. Потапова: „Отъѣздъ за граннцу профессору Драгоманову разрѣшается". Драгоманов своєчасно скористався цим, бо пізніше вже, в липні 1876 року, коли закрито було височайшим наказом київський відділ Географічного Товариства, Драгоманову теж височайшим наказом заборонено було жити в столицях та в українських губерніях. А таємним обіжником було сповіщено всіх губернаторів, що „Государь Императоръ соизволилъ: не выдавать заграничнаго паспорта бывшему доценту историко-филологическаго факультета въ КіевѢ Михайлу Драгоманову". Та Драгоманов раніш ніж йому це було заборонено опинився за кордоном. Він вирвався на вільне повітря з важкої атмосфери Київа. І потім, згадуюча в одному з листів до Павлика, так писав про своїх товаришів, з якими його розділяв кордон: „Київська компанія завше була не дуже міцна з боку теорії; про членів її можна було завше сказати, що вони люде доброго серця й чесні (не ташкентці, як усі обрусителі в Київі)... А власне розумний і скільки-небудь образований чоловік у них був і єсть тільки В. Б. Антонович. Так то чоловік... в останні роки зовсім одставший од Европи навіть науково (він все стоїть на теорії „національних духів" і „фактів" і новіші методи соціологічно порівняні зве плаванієм по безбрежному морю). Він зо мною і споритись теоретично не стане; навіть коли приперти його до стіни, то скаже, що в усім згоджується і пообіща все, та тільки все таки зверне на своє... Одна надія тут ма те, що загальний прогрес покаже свіжішим людям навкруги, як авторитет цей, тікаючи од „безбрежного моря", вліз у болото моральне, політичне і навіть наукове".

Від цього болота морального, політичного, наукового втік за кордон Драгоманов, і виключення його з університету допомогло йому не погрузнути в тих обставинах і умовах, в яких, пристосовуючись до житті, згасали і загинали ннші.


pisma@dragomanov.info,
, копилефт 2006 г.