Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.
H. С. Заверющенко, Поняття “народна воля” в публіцистиці Михайла Драгоманова та партії народовольців

H. С. Заверющенко

 

Поняття “народна воля” в публіцистиці Михайла Драгоманова та партії народовольців

 

 


Вісник / Харківський нац. ун-т. - Х., 2004. - 631. Серія Філологія. - Вип. 41. - С. 226 - 230.
{стр.226}

У науковому драгоманознавстві існує вже чимало праць, присвячених аналізу соціалістичної концепції М. Драгоманова. Проте поза увагою дослідників досьогодні залишається один із найважливіших аспектів цієї теми -стосунки українського публіциста з російськими соціалістами, які досить виразно демонструє позиція драгоманівської газети “Вольное слово” (1881—1883) щодо партії “Народная воля”. Дослідники торкались цього питання під час дискусії 10—20-х pp. XX ст. навколо історії “Вольного слова” (маємо на увазі праці В Богу царського [1], Б Кістяківського [10], В. Дебогорія-Мокріевича [2], С. Єфремова [7], Д. Заславського [8] та ін.). Радянське драгоманознавство виключало появу об'єктивних наукових досліджень. Автори 60—70-х pp.: Д. Заславський [9], І. Романченко [9], В. Сокуренко [16] — з максимальною обережністю й лише побіжно висвітлювали концепцію цього женевського видання, більше виправдовуючи українського публіциста за роботу в ньому. Питання про опозицію драгоманівської газети “Вольное слово” до російського соціалістичного руху не досліджене й науковцями новітньої доби. Воно лише мимохідь згадане в монографії А. Круглашова [11]. Навіть сьогодні серед науковців зустрічаємо досить поверхове уяв-{стр.227}лення про концепцію редагованого М. Драгомановим видання. За приклад тут може правити монографія О. Салтовського “Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя)” [15]. Дослідник зокрема зазначає: М. Драгоманов був визначною фігурою і у російському демократичному русі. У 1881—1883 році він редагував російське емігрантське видання “Вольное слово”, що ставило за мету розповсюдження народовольських ідей” [15:210]. Дозволимо собі не погодитись з автором поважного дослідження. По-перше, на нашу думку, недоцільно вважати “Вольное слово” російським виданням, а Драгоманова як його редактора — “визначною фігурою у російському визвольному русі”. У женевській еміграції ця газета була частиною української місії публіциста, і на цьому він сам не раз наголошував [3; 5]. По-друге, драгоманівське видання не тільки не ставило собі за мету розповсюдження народовольських ідей, а й знаходилось у відвертій опозиції до різних російських соціалістичних фракцій, у тому числі й народовольців. Метою “Вольного слова” Драгоманов оголошував боротьбу за політичну свободу — цим і відрізнялась редагована ним газета від тогочасних видань російських соціалістів: “Народная воля”, “Календарь Народной воли”, “Листок Народной воли”, “Черный передел” та ін.

Тож актуальність дослідження стосунків М. Драгоманова й російської соціалістичної еміграції є очевидною. У межах даної розвідки ми не маємо можливості висвітлити всі аспекти цієї теми. Поставимо собі за мету тільки з'ясувати відмінність у тлумаченні поняття “народна воля” на сторінках “Вольного слова” та народовольських видань.

Доктрина народного самодержавства становила центральну складову в політиці народовольців. Російські революціонери “схильні були своїм прототипом уважати якобінців” [12:304]. З часів французької революції ними була перейнята й теорія народного суверенітету, згідно з якою джерелом влади й авторитету є воля народу: свого часу вона служила головним обгрунтуванням режиму якобінської диктатури.

Ідею народного самодержавства було відбито і в назві партії, і на сторінках її періодичних видань. Цікаво, що назва газети “Народная воля” деякий час по-різному перекладалась закордонними виданнями. Так, газета відомого російського анархіста П. Кропоткіна “La liberte su peuple” (№25, 1879) спершу її тлумачила як “La liberte su peuple” — поняття “народна воля” тут було сприйнято як “народна свобода”. У той же час деякі інші закордонні газети, сповіщаючи про вихід у Петербурзі № 1 “Народной воли” (від 1 жовтня 1879), давали переклад, який відбивав справжнє значення назви російського революційного видання: “La volonte du peuple”, “Der Volkswille” (у значенні “народне бажання”, “народне волевиявлення”).

У своїй програмі (“Народная воля”, № 3 від 1 січня 1880 р.) народовольці наголошували: “Ми переконані, що тільки народна воля може санкціонувати суспільні форми, що розвиток народу надійний лише тоді, коли (...) кожна ідея, яка має втілитись у життя, проходить попередньо через свідомість і волю народу. Народне благо й народна воля — два наших найсвященніших і нерозривно пов'язаних принципи” [13:49]. Це поняття становило мету й завдання партії: “Наша мета — народна воля, народне благо. Наше завдання — звільнити народ і зробити його верховним розпорядителем своєї долі” [13:52].

Єдиним засобом повернення Росії на шлях правильного й мирного розвитку революціонери вважали перехід верховної влади в руки народу, який може бути здійснений двома шляхами. Перший — добровільне виконання царем вимог народовольців. Революціонери звернулись до Олександра III 10 березня 1881 р. — через десять днів після вбивства його батька, яке було оцінене ними як “акт революційної справедливості, що покарав деспота за його злочини” (газета “Народна Воля” № 8—9 від 5 лютого 1882 р.) [13:157]. У відкритому листі до нового імператора народовольці наголошували: “Уряд, за самим своїм принципом, мусить тільки виражати Народні прагнення тільки виконувати Народну волю” [13:317]. Між тим у Росії "дії уряду не мають нічого спільного з народною користю й прагненнями" [13:317]. Від царя соціалісти вимагали добровільної передачі влади народові в обмін на припинення ними терористичної діяльності.

Другим, найбільш доцільним шляхом передачі верховної влади народу народовольці вважали революційний переворот. “Здійснення перевороту шляхом змови — ось мета партії “Народной Воли”, яку визначає програма Виконавчого Комітету” (“Народная Воля” № 8—9 від 5 лютого 1882 р.) [13:157]. Вони вірили, що народна воля може бути висловлена й реалізована Установчими зборами чи всеросійським Земським собором, одного рішення яких було б достатньо для встановлення в Росії політичної свободи. При цьому збори, які б керувалися “непідтасованою народною волею” [13:130], на думку соціалістів, мусили б мати такий склад: “... 90% депутатів від селян і, якщо припустити, що наша партія діє достатньо вправно, — від партії” (підкреслення наше Н. З.) [13:25]. За таких умов, писала газета “Народная Воля” (№ 2 від 15 листопада 1879 р.).{стр.228}

Установчі збори могли б вивести Росію з кризи: “вони дали б нам повний переворот усіх наших економічних і державних відносин” [13:25].

Доктрина народної волі правила за підґрунтя партійного егоцентризму російських революціонерів, так само, як свого часу вона служила виправданням якобінської диктатури. У періодичних виданнях партії служіння інтересам народу однозначно ототожнювалось зі служінням ідеї соціалістичної революції. Лише одна сила здатна вивести Росію з кризи, переконували народовольці. “У нас таке значення має соціально-революційна партія і ніхто більше. Не упередженість змушує нас стверджувати це; ми гадаємо, кожний незацікавлений дослідник неминуче прийде до думки, що для Росії питання про життєвість революційної організації — рокове питання життя чи смерті” (підкреслення наше — Н.З.), — писала газета “Народная Воля” (№ 8—9 від 5 лютого 1882 р.) [13:164]. “Ми сильні нашою історичною роллю” [13:130], — проголошували народовольці, визнаючи себе єдиною силою, здатною встановити історичну справедливість.

“Народне самодержавство” [13:93] — саме так вони визначали майбутній політичний устрій Росії, який має бути встановлений на уламках самодержавства монархічного. Згідно з цим, провідна роль у майбутньому визнавалась лише за двома силами: народними масами та соціалістичною партією: “...для нашої партії істотно важливо, щоб новий порядок, який має виникнути на уламках старого, відповідав інтересам народу й самої партії. Було б непростимою помилкою дозволити, щоб новий, майбутній державний устрій залишався поза народним впливом, щоб він, звільняючи інші класи населення та відкриваючи можливість дії іншим партіям, залишав за старих умов масу народу й соціалістичну партію” (підкреслення в цитаті наше — Н.З.) [13:4] — писала “Народная Воля” у статті “Социалисты и правительство” (№ 1 від 1 жовтня 1879 p.).

Поняття “народна воля” та “політична свобода” у концепції народовольців сприймались як тотожні — на цьому, приміром, наголошувалось у програмі “Исполнительного Комитета” партії (“Народная Воля” № 3 від 1 січня 1880 p.).

Драгоманов у “Вольном Слове” висловлював принципово іншу думку. Він стверджував, що поняття “народна воля” та “політична свобода” майже протилежні одне одному. У статтях “Историческая Польша и великорусская демократия” (“Вольное Слово” №№ 3—20) публіцист розмежував ці дві категорії на тій підставі, що у випадку їх практичної реалізації вони означають принципово різні виміри свободи людської одиниці. “Політична свобода це, передусім, сукупність відомих прав особистих, невід'ємних ні для кого, навіть для волі народу (підкреслення наше — Н.З.), потім, прав груп, самоврядування общин й областей. Союз общин й областей, у межах одного народу (нації) чи кількох, тільки й необхідний (...) для охорони названих вище видів свободи, — така мета найкраще досягається, якщо і цей союз, який звичайно називають державою, буде заснований на началі виборного, народного представництва” [4:116]. Таким чином, твердить Драгоманов, за умови політичної свободи — тобто в державі, побудованій “знизу вгору” — сама “народна воля” (у значенні “бажання”, “рішення”) є досить обмеженою. Натомість “народна свобода”, або “свобода всіх живих складових частин народу” [4:116], має найбільші гарантії. Якщо за точку відліку брати народне самодержавство — будувати державу “згори донизу”, — результатом неминуче буде тоталітарний диктаторський режим, переконаний Драгоманов. Адже народна воля “на практиці не може бути нічим іншим, як волею більшості представників більшості населення” [4:117]. Відтак, на думку публіциста, доктрина народного самодержавства є особливо небезпечною в різнонаціональних державах, де воля більшості може цілком суперечити інтересам меншості й бути підставою для ігнорування найістотніших невід'ємних прав окремих осіб, груп, областей і навіть націй. “Додамо, що самодержавство народне, — пряме (в общинах і кантонах), і представницьке, — не виключає встановлення диктатури, на яку переносяться права народного самодержавства, як це розумілось і в давніх общинно-кантональних республіках, і в римській імперії, і у французькій якобінській республіці (...), і в бонапартівських імперіях, як це розуміється й легітимістами нової Європи, і в Росії, наприклад, великоросійськими слов'янофілами, і ми тим ясніше побачимо всю відмінність понять “народна воля” та “політична свобода” [4:117]. На думку Драгоманова, “Исполнительный Комитет”, обіцяючи від імені всієї партії підкоритися народній волі, якою б вона не була, демонструє неглибоке знання дійсного народу Росії, навіть її пануючої національності.

Доктрина народної волі була об'єктом критики українського публіциста, зокрема, і в його конституційному проекті “Вольный Союз — Вільна Спілка” (1884), де він більш детально розвинув ідеї, викладені в “Исторической Польше...”. В обох працях він говорив про небезпеку наслідування російськими соціалістами досвіду якобінців. Посилаючись на приклад Французької республіки, публіцист доводив, що нерозуміння суті політичної свободи, зок-{стр.229}рема абсолютизація народної волі, знецінює досягнення найдемократичнішої конституції. Франція, за Драгомановим, є наочним свідченням того, що конституція сама по собі — без розуміння суті політичної свободи — ще не гарант дотримання прав і свобод особи. Ця країна, “у якій з 1789 р. складено сімнадцять конституцій, спробувала з тих пір чотири революції, і все-таки вона витерпіла три солдатських перевороти і ледь чи з недавнього часу має слабкі й неміцні зачатки муніципального самоуправління, усе ще не повну свободу друку й зібрань і не має свободи асоціацій...” [4:138] — писав Драгоманов. На його думку, причина цього полягає в тому, що у Франції самодержавство монарха було замінено самодержавством народу — та сама централістична влада лише перейшла до парламенту. У Франції було проголошено права людини й громадянина як права “природжені, незалежні від писаного закону, невідчужувані та священні” [6:43]. республіканська конституція 1793 р. гарантувала демократичні інститути, типу виборчої адміністрації, суду та безпосередньої участі громадян у законодавстві. Але Народний Собор, аналогом якому Драгоманов вважав “Исполнительный Комитет”, “сплутав” ідею свободи з ідеєю про “верховність загальної, або народної волі”. Народний Собор оголосив себе представником народного самодержавства, привласнив собі компетенцію усіх трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової, — “при цьому найменше поважав визнані й ним самим права людини і громадянина, які (...) повинні були бути недоторканими навіть і для “загальної волі”, — призупинив і врешті відмінив і всю складену ним самим і затверджену прямим народними голосуванням конституцію” [6:43]. Цей централізм якобінців виправдовувався як “моментальна організація деспотизму свободи для зруйнування деспотизму царів” [6:43]. В ім'я “верховної влади народу” Народний Собор проголосив “республіку єдину і неподільну” та призначив смертну кару і за монархізм, і за федералізм. В ім'я того ж “загального, або народного порятунку” у Франції після революції було здійснено низку політичних переворотів, супроводжуваних убивствами та адміністративними засланнями. Врешті — теж іменем “волі народу” — було встановлено одноосібну диктатуру Наполеона І, яка перетворилась у спадкову Монархію. «“Народна воля”, випереджувана Доконаними фактами і позбавлена, через відсутність місцевого самоврядування, не тільки належних перешкод для її деспотизму, а й природних кадрів для своєї просвіти у суспільних справах і для свого правильного вираження, попускала всі ці перевороти і навіть освячувала їх своїм голосуванням кожен раз, коли фактичні “представники” її звертались до неї за її голосом; так вона схвалила конституцію 1795 р., як перед тим конституцію 1793, а пізніше 1799 р. десятилітнє, а 1802 р. пожиттєве консульство Наполеона, а в 1804 р. — спадкову імперію» [6:44].

Відтак, за Драгомановим, велика французька революція не реалізувала ідеалу політичної свободи, оскільки проголошені демократичною конституцією права особи в дійсності були замінені доктриною “народної влади”.

На противагу народовольцям, Драгоманов був переконаний, що політична свобода, як і економічна реформа в Росії не може бути встановлена за рішенням Установчих зборів чи навіть всеросійського Земського собору. Ці заходи можуть лише ініціювати реформи. Поряд з цим, наголошував він, необхідно, “щоб відразу ж було звернено особливу увагу на встановлення законів і установ, які б забезпечували: a) свободу особисту (недоторканість без суду, свободу віри та безвір'я, свободу слова та друку, свободу зібрань, беззбройних маніфестацій, звернень, свободу носіння зброї та військово-гімнастичних вправ, право позову перед судом проти всякого чиновника та закладу, які порушують особисту свободу й законні інтереси особи), b) свободу товариств, — приватних, культурно-національних і політичних, c) самоврядування общин, сільських і міських, d) самоврядування обласних одиниць, починаючи від менших, волосних та повітових, до більших, провінційних” [4:139]. Відтак, у “Вольном слове” Драгоманов дав широке й багатоаспектне визначення політичної свободи, важливість і справжній зміст якої не усвідомлювали на той час російські соціалісти різних фракцій. Як відзначав свого часу Є. Пизюр, український публіцист “...безкомпромісово пригадав громадянству імперії вагу і вартість політичної свободи та виразно і рішуче перестеріг його перед тими небезпеками, що їх несла з собою т. зв. “містика революції”, тобто візія модернізованої пугачовщини, підкріпленої макіявелізмом змовництва" [14:11].

Ми розглянули тільки один аспект стосунків М. Драгоманова з російськими соціалістами, загалом же газета “Вольное слово” дає уявлення й про інші причини взаємного несприйняття між ними. Принципово різні погляди українського публіциста й російських революціонерів на національну проблему, тероризм, етику революційної боротьби — ось лише деякі питання, які могли б визначити напрямок подальшого дослідження означеної теми.{стр.230}

Література

1. Богучарский В. Из истории политической борьбы в 70-х и 80-х гг. XIX века: Партия “Народной Воли”, ее происхождение, судьбы и гибель. — М., 1912.

2. Дебогорій-Мокрієвич В. М. П. Драгоманов. Із споминів... // За сто літ. — К., 1927. — Кн. 1. — С. 275—295.

3. Драгоманов М. Добавление к автобиографической заметке... // Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. — Т. 1. — С. 69—79.

4. Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия. — К., 1917.

5. Драгоманов М. До “Старої громади” // Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. — Т. 2. — С. 525—543.

6. Драгоманівський збірник: “Вільна Спілка” та сучасний український конституціоналізм. — Львів, 1996.

7. Ефремов С. О том, что было и чего не было // Украинская жизнь. — 1915. — № 10. — С. 55—64; № 11—12. — С. 101—113.

8. Заславский Д. М. П. Драгоманов: Критико-биографический очерк. — К., 1924.

9. Заславський Д., Романченко І. Михайло Драгоманов: Життя і літературно-дослідницька діяльність. — К., 1964.

10. Кистяковский Б. Страницы прошлого: К истории конституционного движения в России. — М., 1912.

11. Круглашов А. Драма інтелектуала. Політичні ідеї М. Драгоманова. — Чернівці, 2001.

12. Лисяк-Рудницький I. Драгоманов як політичний теоретик // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2-х т. — К., 1994. — Т. 1. — С. 299—347.

13. Литература партии “Народная Воля”: “Народная Воля”, “Листок Народной Воли”, “Рабочая газета”, документы. — М., 1930.

14. Пизюр Є. Конституційна програма і теорія М. Драгоманова // Листи до приятелів. — 1966. — Кн. 8—10. — С. 1—11.

15. Салтовський О. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя). — К., 2002.

16. Сокуренко В. Демократические учення о государстве и праве на Украине во второй половине XIX века (М. Драгоманов, С. Подолинский, О. Терлецкий). — Львов, 1966.

АННОТАЦИЯ

В статье анализируются взгляды М. Драгоманова на программу русских социалистов.

SUMMARY

The article analyses Drahomanov's views on the program of Russian socialists.


pisma@dragomanov.info,
, копилефт 2006 г.
.