Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.
П. Л. Тучапський - Роля Драгоманова в суспільному рухові Росії й України.

П. Л. Тучапський

 

Роля Драгоманова в суспільному рухові Росії й України.

 

 


*) Се ті статті, що були зазначені в «Україні" 1924. IV. с. 173. Пок. П. Л. Тучапський, оден з фундаторів Рос. Соц.-Дем. Раб. партії (род. 1869, пом. 1922) за молоду був гарячим драгомановцем, і свій пієтизм до Драгоманова заховав до кінця. Його біограф В. Дамбо (П. Л. Тучапский, Из пережитого, 1923), каже, що Т. все вбірався написати біографію Драгоманова, а сі дві статті написав для сбірника про нього, що проектувався в Одесі, але не вийшов у світ. Ред.

Публикация: Україна. Науковий двохмiсячник українознавства, Кн. 2-3 / 1926, стр. 100-114.


{стр.100} Всякий, хто скільки-небудь серйозно інтересується суспільним рухом в Росії й на Україні, аніяк не може обминути імени М. П. Драгоманова. Про Галичину нема що й казати: „Коли українство в Галичині", каже т. Левинський. „виросло нині в поважну політичну силу, - а се могло наступити тільки з пробудженням мас народу — коли воно виглядає нині хоч трохи, що так скажемо, по европейськи, то тут в першій мірі заслуга Драгоманова, як того, що перший почав вчити Галичан політики, що перший кинув в атмосферу „рутенщини", вирослої в традиціях рабства і політичного бездумства, кличі європейської демократії" {1 - В. Левинський, Нарис розвитку українського робітничого руху в Галичині. Видавництво „Дзвін". К. 1914, с. 29. Трохи вище Л. каже: „Остап Терлецький, Михайло Павлик і Іван Франко... перші піонери українського соціялістичного руху. Але їх працi не можна-би собі просто продумати без Драгоманова, якого заслуги для українського соціалізму— першорядні" (с. 20).}.

Так само „не можна-би собі просто подумати" і так званого політичного українства на російській Україні без Драгоманова. А разом з тим і докладна історія російського революційного руху неминуче повинна зостановитись на ролі Драгоманова в тім переломі в цьому рухові від „aполітизму" до „політики", який настав наприкінці 70-х років минулого століття і в початку 80-к років. А вже історія російського конституціоналізму і тепер залічує Драгоманова до видатніших борців за конституцію в Росії {2 - Він (Драгоманов) довгі роки був єдиний правдивим представником широкого конституціоналізму та повного розуміння демократії (М. П. Драгомановъ, Политическiя сочиненія т. I. М. 1908. С. IV — Передмова проф. Гревса й Б. Кістяковського). „Він (Драгоманов) перший блискуче й докладно вияснив російському суспільству змисл і значіннє конституційного ладу, особлнво-ж прав особи та принципів самоуправи". (П. Струве „Освобожденіе" № 72, цит. у Левинського назв. брош. с. 25).}.

Вже з того, що було сказано, видно, що Драгоманов був і українським діячем і російським, був і соціялістом і разом з тим (дивна річ!) і „лібералом". Дехто підчеркує один бік його діяльности, дехто другий. Щоб запобігти всяким непорозумінням, конче треба систематично викласти суспільно-політичні погляди Драгоманова, а потім розглянути, який вплив мали ці погляди в тих ріжних сферах російського й українського суспільства, до яких Драгоманов звертався.

В своїй автобіографії (з 1883 р.) Драгоманов каже, що він „соціялiст своїми поглядами" {3 - М. Драгоманов. Автобіографія. К. 1917. Вид. тов. „Криниця" с. 39.}, а в листі до Киян (з 1887 р.) пише: „Я завше був соціялістом, ще з гімназії, де мені дали прочитати Роберта Оуена та Сен-Сімона" {4 - Цит. у Левинського назв. брош. ст. 22.}. Але в початку 70-х років Драгоманов ще не виявляв {стр.101} своїх соціялістичних поглядів. В своїх статтях в „Вестнику Европы" 1872 р. („Восточная политика Германіи и обрусеніе", кн. II—V) він висуває на перший план політичний бік своїх поглядів, власне думку про шкодливість централізму і бюрократії. „Коли питання про децентралізацію й самоврядування громад та країн стало пекучим питанням для маленьких, рівняючи до Росії, європейських держав, то тим більше воно пекуче для Росії" {1 - Полит. сочин. т. І с. 203.} — ось той лейтмотив, який звучить в усій діяльності Драгоманова з початку її аж до кінця..

Як-же Драгоманов погоджує з цим свій соцiялізм? Влітку 1873-го року Драгоманов прожив місяців з 1,5 у Цюриху, де тоді сперечалися між собою бакуністи й лаврісти. „Мені здавалось, каже Драгоманов, що обидві програми (бакуністів і лаврістів) ще передчасні для Росії, у котрій навіть соціялістам треба перш за все домагатись політичної волі" {2 - Автобіографія с. 27. Наскільки тоді Драгоманов уважав „передчасним" соціялізм, видно з того, що в-осени того-ж 1873-го року він редагував декларацію 45-ти київських Українців проти політики галицького діяча—народовця Качали та проти обох галицьких партій, а в цій декларації, яку він називає „нашою", стояло: „Основою нашої політики можуть бути тільки: в культурі — раціоналізм, в політиці — федералізм, в питаннях соціяльних — демократизм" (підкресл. моє. П. Т.). Там-же с. 28.}. Правда, вже й тоді Драгоманов не забував і про „соціяльні інтереси демоса" {3 - В своїй статті: „Десять лЪтъ украинской беллетристики", яка була вирізана цензурою з IХ-ої й Х-ої книжки „В. E." 1875 р., Драгоманов виказує, що український рух міцний не тоді, коли він гониться за поверховним національством та мріями про державну самостійність, але тоді, коли він має на увазі загально-людські інтереси культури та соціяльні інтереси демоса". Автобіографія стор. 33. В укр. перекладі певно через недогляд надруковано „загально-людські інтереси демоса". Поправляю по „Былому" 1906 р. VI стор. 200.}. Але як рішучий соціяліст Драгоманов виступає тільки після свого виїзду за кордон (в 1876 р.).

Спочатку він видає кілька брошур соціялістичного змісту на українській мові, які були написані або ним самим або С. Подолінським („Про багацтво та бідність", „Як наша земля стала не наша", „Як де земля поділена і як би слід її держати", „Парова машина"), та найповніше викладає він свої соціялістичні погляди в „Передньому слові до „Громади" (1878 р.). Соціялізм Драгоманова настільки своєрідний, що на ньому треба зупинитися докладніше.

Як останню мету „громадівців" (так зве Драгоманов соціялістів) він виставляв „безначальство", вільну спілку громад, складених з вільних осіб, де панувала-б рівність і спільне господарство „надкусім, що потрібно людям" {4 - Михайло Драгоманів, Нарис української соціялістичної програми (Передне слово до „Громади"), Друге видання, К. 1918 р. Видави. „Серп і Молот" с. 42—44.}. По думці Драгоманова, „це діло не зовсім таке нечуване на нашій Україні. Наша Січа Запорозька була подібною-ж вільною спілкою: кожний міг прийти до неї й одійти, коли хотів. Кожний приставав до такого куреня, до котрого хотів; кожен курінь був спілкою вояцькою й господарською, котра працювала спільно й вживала спільно своє добро в спільному будинку. Всі 38 куренів складали товариство січове. Товариство користувалось усім добром на землі своїй і ділило що-року по жеребу між куренями те, з чого найбільше жили товариші: річки. Хто хотів „лиситити", звіра ловити, ті складались на час роботи в курінь і ділились заробленим рівно. Вся старшина курінна й січова була виборна на рік, або поки вгодно товаришам". Далі Драгоманов каже, що ці порядки не були видержані до кінця, але додає: „Примір Січі тільки показує, що ті вільні порядки, про котрі ми зараз говорили, зовсім не таке діло, що його ні здумать, ні згадать, тільки в казці сказать. Більш двох-{стр.102}сот років стояло з подібними порядками січове товариство й робило свое діло, вояцьке і господарське, далеко не погано. Звісно, діло запорозьке було доволі просте; тепер у людей більше діла, більші потреби, — та зате в них і більше науки і більше розуму, то вони зможуть справитись ліпше січових товаришів" {1 - Там-же с. 44-45.}. Завдання письменних Українців — „звести з темноті й на самоті виплетену нитку—иноді більше бажання, ніж ясної думки - нашого мужицтва з великою сіткою наукових і громадських думок европейських людей" {2 - Там-же с. 33.} і добитися того, „що справити у наших дідів не стало розуму, коли вони складали козацьку державу, — як і ні в кого в ті часи" {3 - Там-же с. 42-43.}.

Але Драгоманов думає, що перейти зразу до соціялістичного ладу не можна і що нашим людям слід добиватись... скасування царської й чиновницької самоволі, котра, певно, зміниться виборним урядом (царством уставним, а далі цілком виборною гетьманщиною або республікою)" {4 - Там-же с. 52-53.}. Далі Драгоманов каже, що той, хто поставив собі як „конечну ціль" „цілковите безначальство й цілковите громадівство", не вдовольниться малими змінами і, добиваючись все більшого й більшого, „буде байдужніший до того, як там впорядкується вище державне начальство, а більш налягатиме на те, щоб збільшити власне волю кожної особи в слові й праці, волю кожної людської породи, спілки, громади, країни, —щоб, скільки мога, вменшити силу державного начальства, чи то царського, чи то гетьманського, чи то управи (адміністрації), чи самої виборної ради (парламенту) перед силою особи, громади, і щоб дати їм більше способу для того, щоб заложити живі початки порядків безначальних: безпанських і бездержавних" {5 - Там-же с. 53-54.}. В Галичині справа стоїть краще, бо в Австрії все-таки є хоч невелика політична воля, яку і треба використати українським громадівцям {6 - Там-же с. 60-61.}. А в Росії, думає Драгоманов, „Українцям замість того, щоб рватись заложити свою державу, або які-небудь дуалізми, напр. як угорський в Цісарщині, ліпше старатись розбавляти усяку державну силу й прямувати до волі краєвої й громадської вкупі з усіма иншими країнами й громадами. От через те Українцям найліпше виступати з думками не стільки національними, скільки автономними і федеральними, до котрих пристане завше багато людей і з других країв і пород" {7 - Там-же с. 88-89.}.

Так звязує Драгоманов свої думки соціялістичні з думками політичними.

Якою-ж дорогою, по думці Драгоманова, треба прямувати до здійснення всіх тих цілей, про які говорилось вище? Самі російські порядки, вважає він, ведуть мужицтво до зрозуміння, що йому треба „взяти всі свої справи безпосередньо в свої власні руки", але „всяка дорога стає легшою, коли люди нею прямують більше свідомі, більше по волі, ніж темні й по неволі" {8 - Taм-же с. 54.}. Звідси потреба пропаганди людей, які наукою дійшли до громадівських (соціялістичних) думок. „Ми думаємо", каже Драгоманов, „що наша Україна, котра не має ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, ні держави, а має доволі розумне од природи мужицтво, — залюбки прийме думку про безначальні й товариські порядки, що через те на тій Україні варто працювати громадівцям, а найбільш тим, котрі зросли на Україні" {9 - Там-же с. 56.}. Такі люди повинні оселятися в громадах, але приходити до них „з докладною (спеціяльною) наукою в таких речах, котрих потрібує громада людська, — чи то хліборобських, чи скотарських, чи ремесницьких, чи лікарських, чи вчительських і т. д," {10 - Там-же с. 64.}. Тільки такий осілий в громаді з явно потрібною їй працею гро-{стр.103}мадівець може стати „громадським чоловіком" і тільки тоді його проповідь може привести до бажаного результату. На місці вже можна краще бачити, „якими способами на який час треба добиватись зміни громадських порядків, котру звуть то переміною (реформою), то переворотом (революцією)" {1 - Там-же с. 65.}. Що до способів, то, по думці Драгоманова, „давати дуже велику вагу повстанням, а до того й вірити в те, що велика корінна зміна усіх громадських і господарських порядків, котру звуть „соціяльною революцією", може стати ділом одного великого повстання, навіть і в одній великій країні, — це показує звичку думати більше про державні справи, ніж про громадські й господарські" {2 - Там-же с. 72.}. Разом з питанням про значіння повстань Драгоманов виясняє і свій погляд на соціяльну революцію: „Сама думка про „безначальство" одкидає усяку думку про переміни згори вниз, а не знизу вгору, — од особи до товариства й далі, і примушує перемінити слова revolution sociale на evolution sociale і вменшити віру в самі повстання. Повстання можуть починати будити громадський розум, можуть кінчати старі порядки, котрі вже підкопані з усіх боків инакшими способами..., а зробити нові порядки, та ще й громадські і господарські, саме повстання не може" {3 - Там-же с. 73-74.}. Ця „соціяльна еволюція" виявляється, по словам Драгоманова, в тому, що „всяка зміна громадська посувається не самими тільки різкими, рішучими кроками, а й щоденною тихою працею, не самими тільки переломами закону, а й законними працями" {4 - Там-же с. 60.}. „Сила зросту нових громадівських порядків", каже Драгоманов в иншому місці, „полягає не стільки в повстаннях проти старих порядків, а особливо не в скасуванню державних порядків, скільки в зрості малих і великих товариств між людьми, в зміні звичаїв і думок людських по всім громадам якоїсь країни, коли не всіх країн, хоч-би на перший раз самих європейських, — в цілім ряді праць зовсім не політичних, а громадських і господарських, родинних, наукових" {5 - Там-же с. 75. Порівн. слова Драгоманова в „Автобіографії": „Будучи соціялістом по своїх поглядах, я переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе тільки у певній ступневості й при високому розвиткові мас". „Автобіографія" с. 39.}. У звязку з цим і українським соціялістам, осівши по громадах і ставши там через свою корисну для громад працю своїми людьми, треба „проповідати здорові громадські порядки, показувати примір їх, та обороняти старі забутки й нові парослі тих порядків од ворогів їх усіма способами, мирними й вояцькими", при чому вони для більшої продуктивности своєї праці мусять „зчеплюватись в спілки" по всій Україні" {6 - „Нарис української соціял. програми", с. 84.}.

В пізніших працях Драгоманова можна знайти деякі риси, доповняючі малюнок Драгоманівського розуміння соціялізму.

Розказуючи в своїй статті: „Литературно-общественныя партіи въ Галиціи", заміщеній в петербурзькому місячнику „Діло" в 1881 р. (під псевдонімом „Туристъ"), про організацію в Галичині нової української партії, себ-то соціялістичної (Ост. Терлецький, Франко, Павлик і др.), Драгоманов пише: „...нова народня партія віднеслась скептично до дуже розповсюдженої віри про індивідуалістичну вдачу українського народу... і одверто виявила намір шукати в українському народі інстинкти і досвіди товариські, громадські, через що її найкраще назвати народньо-громадською" {7 - „Полит. сочин." т. 1-й с. 444.}. Як відомо, український соціялістичний рух в Галичині кінця 70-х років в своїй ідеології цілком був „Драгоманівським".

В „Исторической ПольшЪ и великорусской демократіи" (друкувалася {стр.104} в „Вольномъ словЪ" 1881—1882 р., вийшла окремою книжкою в 1882 р.) Драгоманов, гостро критикуючи російські революційні партії, з найбільшою симпатією відноситься до Бакуніна, хоч і рішуче відкидає його аполітизм, ворожнечу до „буржуазної" науки і взагалі культури і його, скажемо так, „катастрофізм". Зближує Драгоманова до Бакуніна спільна обом наука Прудона про „ан-архію" („безначальство" „Переднього слові до „Громади"); по думці Драгоманова, „наука про ан-архію містить в собі підвалину для здорової федеральної теорії" {1 - М. Драгомановъ, Историческая Польша и великорусская демократія. Женева, 1882 г. с. 334.}. Тільки в Бакуніна та анархістській „ОбщинЪ", та й то не вповні консеквентно, проводилась і улюблена думка Драгоманова про необхідність пропаганди соціялізму і на мовах недержавних, „плебейських", як любить говорити Драгоманов, націй. Між тим, на його погляд, „життя навчило, що справді всеросійську, інтернаціонально-федеральну партію і для пропаганди соціялізму в Росії треба організувати не згори вниз, а знизу вгору, підготовляючі для неї спочатку окремі, краєві й національні, елементи, які вже потім мають зфедеруватися" {2 - Там-же с. 337.}.

У „Вільній Спілці" (1884 р.), де Драгоманов вже зовсім не говорить про якусь окрему соціялістичну партію „всеросійську", чи українську (в рос. Україні), він висловлюється в тому змислі, що „будучність практичного соціялізму в Росії (підкресл. моє, П. Т.), так само, як і будучність політичної волі, лежить в питанні про організацію в ній системи самоврядування" {3 - Вольный Союз - Вільна Спілка. Опытъ украинской политико-соціяльной программы. Сводъ и объясненiя М. Драгоманова. Женева. 1884. с. 85.}. Цей „практичний соціялізм" зводиться до „такої програми соціяльно-економічних актів, яку могла-б вповні щиро прийняти і значна частина освічених власників" {4 - Там-же с. 78.}.

Нарешті і в останній більшій праці Драгоманова „Листи на Наддніпрянську Україну" (1894 р.) є кілька вказівок на розуміння Драгомановим соціялізму. На слова опонента, Вартового, що—мовляв українські радикали виставляють наперед економічні інтереси, Драгоманов відповідає: „...я мушу по крайній мірі за себе сказати, що вважаючи людський організм за річ дуже складну і будучи єретиком проти всіх ортодоксїй, в тім числі й соціялістичної (або ліпше німецької соціяль-демократичної), я ніяких громадських інтересів, ні культурних, ні політичних, ні економічних, не становлю наперед, а всі нарівні — всі вкупі!" {5 - М. Драгоманів. Листи на Наддніпрянську Україну. Видання видавн. Т-ва „Криниця". К. 1917 с. 54 прим.}. Дуже цікаві ось які слова Драгоманова з поводу переміни в думках його опонента: „В нових словах д. Вартовий по соціяльній справі просто стає на точку практичних соціялістів, не дожидаючись, поки в конець виясниться спор між індивідуалізмом та колективізмом", і додає, що В. „і в політичній справі і в соцiяльній... згодився з думками наших радикалів" {6 - Там-же с. 89. Підкреслення моє, П. Т.}. Нагадаю, що Драгоманов був фактичним головою тих „наших радикалів".

Так обмальовується соціялізм Драгоманова. Коли додати до цього, що Драгоманов називав себе соціялістом „західньо-европейської школи" {7 - „Автобіографія" с. 39 прим. }, і пригадати його знамениту формулу: „космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті і формах культурної праці" {8 - „Листи на Надднiпр. Укр." с. 42.}, то малюнок буде повний.{стр.105}

Спробуємо зробити в коротких словах підрахунок тому, що ми знаємо про соціялізм Драгоманова. Був він соціялістом-народником, бо всі його соціялістичні стремління направлялися майже виключно на „мужицтво". Головну вагу в справі здійснення соціялістичного ладу клав на „розум", був не матеріялістом, а інтелектуалістом. Разом з тим шукав соціялістичних звичок в минулому і сучасному українського народу. Останньою метою вважав Прудонівську ан-архію, вільну федерацію вільних громад, складених з вільних осіб, з повною рівністю і спільним господарством, але думав, що до цеї мети треба прямувати шляхом еволюції політичної, культурної і соціяльної, і через те був „еволюційним соціялістом" (вираз тов. Левинського) {1 - Левинський, назв. брош. с. 24. Сам Драгоманов зазначує свій напрямок ім'ям „практичного соціялізму" (див. вище). З цього погляду справді де в чому його думки наближаються до поглядів Бернштейна (Левинський с. 22—23).}. Не вважаючи на всю „практичність" свого соціялізму, Драгоманов був утопістом, бо не визнавав зросту продукційних сил і класової боротьби основою для здійснення соціялістичного ладу і через те, напр., на „мужицтво" дивився, як на щось єдине і ціле.

Переходимо тепер до політичних поглядів Драгоманова. Нам не прийдеться на них довго зупинятися, бо суть поглядів Драгоманова в цій справі вже вияснилася з того, що говорилося вище.

Ми вже бачили, як тісно звязує Драгоманов боротьбу за соціялізм з політичним визволенням Росії й України. Ми бачили, що зовсім консеквентно з його ідеалу „безначальства" витікають його автономно-федеральні стремління, його боротьба за „права чоловіка й громадянина" та проти централізму й бюрократії, чи монархічно-деспотичного походження, чи революційного {2 - Вже в статті „Вост. политика Германіи и обрусеніе" (1872 р.) Драгоманов становить поруч централізаторську політику „Людовика XIV. Конвента й пруських Фрідріхїв". „Полит. сочин." т. І с. 205. „Ми-ж сорок раз заявляли нашу незгоду з Конвентом у тому, що ми вважаємо за безпремінну умову політичної волі — автономію громад, повітів і країн", каже Драгоманов в „Листах не Наддніпрянську Україну" (с. 31).}. Свої політичні погляди Драгоманов одверто викладає в цілім ряді брошур на російській мові („Турки внутренніе и внЪшніе", „Внутреннее рабство и борьба за освобожденіе", „До чего довоевались") зараз після свого виїзду з кордон, але тільки з початку 80-х років він переносить центр ваги своєї роботи для Росії власне на політику. Починаючи з статтей „Историческая Польша и великорусская демократія", про які згадувалося вище, він думає про необхідність завоювання політичної волі в Росії (і вкупі з тим і на Україні) спільними силами „осіб дозрілих, ріжних професій", які мають війти в „політичні товариства", засновані „по всіх країнах Росії і серед її національностей" і з'єднані в „федерально-демократичну партію" {3 - „Истор. Польша" с. 490 и 509.}.

Власне статутом такого краєвого і національного політичного товариства й була перша частина книжки „Вільна Спілка" {4 - Про те, як склалася „Вільна Спілка", див. в „Автобіографії" с. 47—48.}. Разом з тим цей статут був і проектом всеросійської конституції. Дуже характерно, що на першому плані в цім конституційнім проекті стоять (під літерою А) „права чоловіка й громадянина", які „не можуть бути скасовані, ні обмежені ніякою постановою, ані законом, виключаючи обмеження законодавчим шляхом підчас зовнішньої війни" {5 - „Вольный Союзъ" с. 9.}; а на другім місці (під літерою Б) — самоврядування місцево-громадське (сільське й міське), {стр.106} волосне, повітове, краеве — і аж на третім — „самоврядування державне" {1 - В своїм коментарії до статуту „Вільної Спілки" Драгоманов каже: ....Як би прийшлося вибирати між двома половинами цілого, — з одного боку, між самоврядуванням місцевим, при правах особистих, заховуючи (по силі речей, тимчасово) навіть самодержавно-монархічну форму урядування державного, і в другого — між державним урядуванням репрезентвтивним без особистої волі й місцевого самоврядування, то, розуміється, вибір слід-би було вробити на користь першого". „Вольный Союзъ" с. 59.}. Вся Росія, по силі проекту, мала бути розділена „відповідно цілокупності географічних, економічних і етнографічних умов" на країни (18 точно зазначених і крім того „землі козачі" й країни - „середньо-азіятські"). На Україні випадало 4 країни (Поліська, Київська, Одеська й Харківська). Всі країни повинні були бути звязані Державною Думою й Союзною Думою. Державна дума мала вибиратися загальним виборчим правом, Союзна Дума складатися з делегатів краєвих дум, які мали теж виходити з загального виборчого права. Спеціяльно національні права мали найти собі захист „в визнанні прав громадянина й чоловіка, яких частину вони складають", здійснюватися при помочі місцевого, головним чином громадського і повітового, самоврядування {2 - Там-же с. 9-16 і 46.}.

Що до способів провести в життя виложену програму, то статут „Вільної Спілки" вказує на необхідність „перш усього організувати на всій українській землі відділи „Вільної Спілки" з осіб повнолітнюю і по змозі зазначених вже професій, із усіх теперішніх класів населення" {3 - Там-же с. 20.}. Крім пропаганди в усіх верствах української людности (починаючи з дворянства й кінчаючи ремесниками й селянам {4 - Там-же с. 21—22.}, „члени „Вільної Спілки" мусять особливо силкуватись проходити в виборні уряди та зібрання (сільські, міські, - повітові, губернські, — селянські, дворянські, земські) для того, щоб мати можливість впливати на хід громадських справ в напрямку цілей „Вільної Спілки" і зокрема для того, щоб:

1. Підбуджувати громадські сходи й зібрання робити заяви урядові про необхідність реформування Росії на основі політичної волі;

2. В разі упертости уряду підбуджувати сходи й зібрання відмовлятися від піддержки його, напр., відмовлятися від виповнення обов'язків податкових, рекрутських і т. и., які зараз по законам лежать на громадських установах, і нарешті підбуджувати до безпосередніх, спроб відсовувати царських чиновників від завідування громадськими справами і до спроб самочинного здійснення самоврядування з закликом до того-ж і представників инших місцевостей" {5 - Там-же с. 23-24.}. Щоб примусити самодержавний уряд Росії дати права чоловіка й громадянина та самоврядування, „переважно необхідним являється осягнути згідної акції сил земських та воєнних" {6 - Там-же с. 24.}

По думці Драгоманова, в ту „прогресивну демократію", яка має добиватися політичної волі в Росії, повинні війти „ліберали"—власники, „ліберали" з осіб вільних професій і „соціялісти", які відречуться від замірів більш-менш безпосередньо здійснити свій ідеал шляхом революційним{7 - Там-же с. 76—78.}.

Треба додати ще, що членам „В. Спілки" безумовно заборонено було вживати таких способів боротьби, як крадіжки, всякі фальшування і т. и.; відкидався також терор, як спосіб боротьби всеї „В. Спілки", окремі-ж політичні вбивства полягали на особистій відповідальності тих членів „Спілки", які їх учиняли.

Таких поглядів держався Драгоманов до кінця свого життя {8 - В Росії „тільки одна і єсть справа, про котру варто гарячитись, се справа політичної волі". „Листи на Наддніпр. Укр." с. 60. „..я завше був і єсть прихильником політичної автономії Українців в формі автономії земської громад, повітів і країн, в котрiй, як и змагався показувати десяток разів, найліпше може виявитись і автономiя нацiональна". Там-же с.47.}.{стр.107}

Роздивимось тепер, який вплив мали погляди Драгоманова на суспільний рух в Росії й на Україні.

Як відомо, на початку 70-х років і трохи не до їх кінця серед російських революціонерів, однаково бакуністів і лаврістів, панував „аполітизм": вони сподівалися, що Росія зразу може перескочити, як каже Герцен, „з першого місяця вагітности в дев'ятий" і осягнути безпосередньо соціялістичного ладу, не переходячи стадії „буржуазної" політичної волі; вони вважали всякі конституції навіть шкодливими, бо вони — мовляв — тільки помагають пануючим верствам закріпити свою владу над „народом", а в Росії конституція, по їх думці, дала-б можливість розвитку капіталізму і тим причинилася-б до розруйнування „общины", цеї підвалини російського народницького соціялізму.

Наприкінці 70-х років значна частина російських революціонерів стає „політиками": засновується „партія Народной Воли", яка своєю найближчою метою ставить боротьбу за політичну волю. Звичайно ця зміна виясняється так, що революціонери з початку почали мститися за ті переслідування, яких уживав уряд відносно до них, а потім вже перейшли до принципіяльного засновування своєї нової позиції {1 - Так вияснює справу й Драгоманов. Див. „Истор. Польша" с 348.}.

В загальнім і цілім це, розуміється, так і було. Але де в чому тут треба внести доповнення.

Перші прояви нового, політичного напрямку, в терористичній формі, ми бачимо на півдні. В Київі навіть з'явився і „Исполнительный Комитет" — правда, не організований, як слід, — та все таки власне цього „Исполнительнаго Комитета" безпосереднім наслідком був знаменитий „Исполнительный Комитетъ партіи Народной Воли". І от в „Воспоминаніяхъ" Дебагорія-Мокрієвича про життя в Київі в 1877—1878 рр. ми читаємо: „В... атмосфері, яка вся пройшла, якщо можна так висловитися, конституційною парою, прийшлося обертатися тоді нашим народникам-революціонерам. Само собою зрозуміло, що загальний настрій мусів відбитися й на нас, тим більше, що серед нас самих на цей час можна було спостерегти якийсь новий ненародницький настрій". Розказує Д.-М, що серед київського студентства організувався навіть „спеціяльний гурток, який назвав себе „конституційним гуртком" і поставив своїм завданням агітацію на користь конституції і пропаганду політичних ідей" {2 - Цитую по книжці В. Богучарського „Активное народничество семидесятыхъ годовъ" М. 1912. с 326 і 323}. Р.А. Стеблін-Каменський в своїй біографії Попка, яка була написана на основі особистих споминів, теж каже, що в той-же час „увесь Київ був наповнений балачками про конституцію. Розмовляли про неї і ліберали, і українофіли й просто студенти й бунтарі. Заснований був навіть клуб спеціяльно для розмов про конституцію" {3 - „Былое" 1907 г. VI с. 187.}. Під впливом цього загального конституційного настрою стають „політиками" Осинський, який приїхав до Київа під цей час ще чистим „народником" {4 - Див. про це свідоцтво Д.-Мокрієвича (Богучарскій с. 323).}, Попко, Лизогуб, Волошенко і ин. {5 - Колоткевича, співучасника Липецького з'їзду і в будучім члена народовольського „Исполнительнаго Комитета", М. Фроленко називав „обломкомъ кіевскаго конституцiонализма". „Былое". 1907 г. I с 80.}.

Звідки взявся цей конституційний настрій у Київі? Богучарський робить дуже правдоподібну догадку, що джерелом київської „конституційної пари" були „ніхто инший, як конституціоналісти-українці {6 - Богучарський с. 326.}, себ-то {стр.108} Київська „Стара Громада". А хто на саму „Стару Громаду" найбільше впливав в напрямку „конституціоналізму"? На це запитання може бути тільки одна відповідь: Драгоманов. Правда, під той час Драгоманова вже не було в Київі, але дух його ще зоставався з „Старою Громадою" i через неї міг передаватися й до иншbх верств київського суспільства (й не тільки київського, як побачимо далі і, в тім числі й до революціонерів російських {1 - Требо сказати, що сам Драгоманов инакше оцінював свою ролю в „Старій Громадi". „В 1876 р.", пише він, „значні кружки Українцiв заложили одверто соціялістичне видання „Громади", і я можу запевнити д. Вартового, що редактор „Громади" не був нi iнiцiатором її, ні найбільше радикальним в тих кружках, а одним із помїркованiших". „Листи на Надднiпр. Укр." стор. 94. Але в цих словах багато суб'єктивізму; тут видимо і скромнiсть Драгоманова й гiрку образу на зраду „радикальних" громадян.}).

На Липецькому з'їзді будучих народовольців велике значіння мали власне південні революціонери, особливо-ж Желябов, про якого „правовірні соціялісти" на Воронізькому з'їзді говорили: „Та адже вій чистий конституціоналіст" {2 - „Къ бiографiям А.И. Желябова и С.А. Перовской". „Былое" 1906 г. VIII с.114.}. Желябов в своїм листі до Драгоманова (з поміткою „ПонедЪльникъ, 12 мая 1880 г.") згадує про свої стрічі з Драгомановим у Києві (1874-го р.) і в Одесі зимою 1875—76 рр. „Я бачив, пише він, розцвіт тамошньої громади, її живі починання. Повільно, але-ж без перериву зливалися два революційних струмені — загально-російський та український; не федерація, а з'єднання було недалеко, як раптом... усе пішно шкереберть" {3 - „Письмо А. И Желябова къ М.П. Драгоманову". „Былое" 1906 г. III с. 71.}. Здається, можна сказати, не рискуючи зробити велику помилку: 1) що й Одеська громада була під впливом Драгоманова 2) що не Желябов вплинув в дусі „чистого конституціоналізму" на Одеську громаду, а вона на нього. Очевидно, близькість, я-б сказав, спорідненість політичних поглядів славного народовольця й Драгоманова була ясна Желябову, коли він — людина не аби-якого розуму — знайшов можливим в тому-ж листі пропонувати Драгоманову, вже після того, як цей висловився проти терору, бути співробітником органу терористів „Народной Воля" і „прихиляти суспільну думку Европи" до народовольців {4 - Там-же с. 72. Останню пропозицiю Желябов робить в таких словах: „Вы, конечно, согласитесь склонить общественное мнЪние Европы въ нашу пользу" (пiдкресл. моє, П.Т.). В тім-же листі Ж. називає себе й своїх однодумців „убЪжденными автономистами", с. 72-73.}.

Що політична боротьба вилилася в російських революціонерів у терористичні форми, це вже залежало від цілокупности тодішніх обставин та темпераменту революціонерів, по всьому свойому складу ворожих усякії „ступневості".

По виїзді за кордон Драгоманову прийшлося ясно зазначити свої відносини до російських революціонерів. Тоді (1876 р.) панував серед них, як говорилось вище, аполітизм. Само собою зрозуміло, що „політичність" Драгоманова мусіла конче викликати незгоду. Була тоді поруч з бакуністами і лаврістами ще невеличка і невпливова група „якобінцiв-набатовців" з Ткачовим на чолі. Вони були ярими політиками, але не менш ярими нейтралістами, провідниками бланкістського „захвата власти" революціонерами для сотворення в Росії зараз-же силою революційного уряду „згори вниз" соціялістичного ладу. Знов таки зрозуміло, що і з „набатовцими" Драгоманов не міг дійти до згоди. Коли серед російських соцiялістiв-революцiонерів переміг народовольський напрямок, Драгоманов і в ньому вбачав централістичні стремління, „катастрофізм", та ще до того противнi всьому політичному і моральному складові Драгоманова способи {стр.109} боротьби. Ось як про свої відносини до російських революціонерів розказує сам Драгоманов: „Я... з ходом подій все більше та більше робився противником російських революціонерів. Окрім їхнього великоруського централізму та антикультурних тенденцій, народницьких ілюзій {1 - Писано це в 1883 р., а раніш, як ми бачили, Драгоманов сам не був позбавленим „народницьких ілюзій" що до українського „мужицтва" (воно „залюбки прийме думку про безначальні й товариські порядки", воно В Запорозькій Січі навіть в більшій частині дійшло до таких порядків, галицько-українські соціялісти правильно шукають в українському народі „інстинктів і досвідів товариських, громадських").}, макіявелізму засобів (таких, як фальшиві маніфести Я. Стефановича й инших, замахи на крадіжки з банків, казначейств та пошт з вбивствами сторожів), мене ріжнило від них і приняття полiтичного убивства, або, як вони казали, „терору" за принцип революційної боротьби, тоді як я дивився на цей терор тільки як на природній, хоча й патологічний наслідок терору самого уряду" {2 - „Автобіографiя" с. 42.}. Через це Драгоманов, розуміється, не міг прийняти тих пропозицій Желябова, про які говорилося вище, і весь час в кінці 70-х і в початку 80-х рр. вів гостру полеміку в усіма тодішніми течіями російського революційного руху {3 - Дивись особливо книжку „Историческая Польша и великорусская демократія" (стор. 233, 235-236, 285, 323- 337, 348—349, 351-352, 405-425, 425-473, і инш.). Цікаві аргументи, з якими виступав Драгоманов проти терору політичних партій в брошюрі „Le tyrannicide en Russie": „Перше, це звузило-б саму політичну боротьбу, направивши її більше проти осіб, нiж проти певного порядку, і надаючи їй поверховний характер i в суті речей більш легкі завдання, а друге, і головне, визнаючи вбивства законним способом політичної боротьби, прихильники політичної волі як-раз піддержували-б той принцип, який вони відкидають, і підкопували-б класну будучність" („Полит. сочиненія" т. І с. XXIV—XXV).}.

Чи мала ця полеміка і взагалі вся проповідь Драгомановим своїх поглядів який вплив на російських революціонерів? Як відповідь на це запитання, можуть послужити ось які слова того привіту, який послали Драгоманову в поводу 30-літнього ювілею його літературної діяльности (1894 р.) діячі „Фонда вольной русской прессы", видатні російські революціонери С. Степняк (Кравчинський), Е. Лазарев та Ф. Волховський: „Україна, яка дала нам найбільшого з наших мистців слова, заснувателя російської белетристики, і багато першорядних поетів, артистів, музиків і вчених, може величатися тим, що в трудну пору формування в Росії полiтичних партій виставили одного з видатніших політичних мислителів нашого часу, який більш, ніж хто инший із сучасників, причинився до виведення російської революційної інтелігенції з того ідейного хаосу, в якому вона пробувала років п'ятнадцять тому. Свідомо чи несвідомо, охоче чи затуляючи вуха, російські революціонери майже цілою своєю масою йдуть тією дорогою, яку Драгоманов передбачав і не переставав показувати з перших днів свого побуту за кордоном" (підкресл. моє, П. Т) {4 - М.Павлик. М. П Драгоманов, його юбилей, смерть, автобіографія й спис творiв. Львів. 1896 (Цит. по "Полит. сочинениямъ" т. І М. 1908 с. XXVI—XXVII).}. Що до „майже цілої маси", то тут очевидне прибільшення {5 - Може автори привіту держалися тої-ж думки, що й т. Левинський, який каже в своїй цитованій вище брошурі: „ Погляди сі (Драгоманова в „Вольн. Словi") почали загально прийматись, особливо серед соцiял-демократів, котрі (Плеханов і тов.) почали в своїх виданнях, як каже сам Драгоманов, „половину його аргументів слово в слово повторювати" (с. 25). Тут як-раз до ладу прикласти російське прислів'я: „то же слово да не такъ же молвитъ". Група „Освобожденiя труда" вийшла в своїх поглядах на „соцiялизмъ и политическую борьбу" з думок Маркса про розвиток продукцiйних сил і класову боротьбу, як основу історії, думок, до яких Драгоманов по всій суті свого світогляду відносився дуже неприхильно (див. між иншим в „Вільній Спілці" стор. 83) Таким чином, у Драгоманова й групи „Освобожденія Труда" зовсім не було спільного ґрунту, який все таки був у нього і революціонерів народників.}. {стр.110} Але все-ж значна частина російських революціонерів справді стала в кінці 80-х і початку 90-х років на дорогу Драгоманівських думок і при тому пізнішої доби, коли Драгоманов ставив наперед політичну волю, а соціялізм відсовував на пізніший час {1 - Пригадаймо його слова в „Листах на Наддніпр. Укр.": в Росії „тільки одна і єсть справа, про котру варто гарячитись, се справа політичної волі".}. До цеї частину перш усього належить та група „Фонда вольной русской прессы" в Лондоні, від якої виходив приведений Привіт. Всі її видання мають характер політичний; члени цеї групи, хоч і остаються соціялістами, кличуть до спільної боротьби за політичну волю всі опозиційні елементи Росії й перш усього земства. Про централізацію тут нема й згадки. В тому-ж напрямку збиралася працювати в початку 90-х років і партія „Народного права", яка „відцвіла, не вспівши розцвісти" (трохи не цілком вона була арештована в самім початку свого існування), а заснували її теж дуже видатні російські революціонери — М.Натансон, Тютчев і инші. Iї видання „Манифест", „Насущный вопрос" — дуже нагадують видання „Фонда вольной русской прессы" {2 - Про партію „Народного права" див. спомини О. В. Аптекмана „Партія Народного Права". „Былое" 1907. VII с. 177-206.}. Звязок між ідеями групи „Фонда вольной русской прессы" і партії „Народного права" — безсумнівний, значить, безсумнівний і вплив Драгоманова.

Вернімося тепер до конституційного настрою в Київі наприкінці 70-х років. Коли цей настрій впливав на революціонерів, то тим більше міг він впливати на „земців". В листі відомого земського діяча Ів. Петрункевича до В. Богучарського ми бачимо згадку про зносини деяких чернігівських земців з Київською „Громадою" та про спільну їх ініціятиву в справі постанови питання „про боротьбу за політичну волю й конституцію" серед тих південних земців і инших громадських діячів, які з'їхалися до Харкова на ювілей Квітки (1878 р.). На цій нараді було порішено, що „деякі земські збори виступлять з заявами й адресами, наслідком чого й була поява відомих „земських адресів": Харківського, Чернігівського, Тверського, Таврійського і инших, врешті небагатьох". Петрункевич i А. Ф. Ліндфорс їздили тоді-ж таки до Петербургу, Москви й Твері, „щоб притягти до справи инші земства" та журналістів. В результаті цих заходів у Москві в квітні 1879 р. був перший земський з'їзд, в організації якого видну участь брав В. А. Гольцов {3 - В.Я. Богучарскій, Изъ исторіи политической борьбы въ 70-хъ и 80-хъ гг. XIX вЪка. М. 1912. С. 397—398.}. Про Чернігівських земців (крім Петрункевича й Ліндфорса ще називають Карпинського, Константиновича й инших) відомий член Київської „Громада" О.О. Русов писав Богучарському: „Ці земці були й тоді по теперешній термінології „кадетами", відносилися до українофільства не вороже, а співчуваючи, ...читали „Громаду" й инші видання Драгоманова, але вважали... українофільство нечерговою справою. Та все-ж таки в українській партії вони бачили ближчих спільників, ніж в „нігілістах", як тоді звали революцiонерів-бакуністів" {4 - Там-ме. Стор. 407. Треба сказати, одначе, що й з революціонерами Петрункевич і Ліндфорс думали дійти до згоди. На нараді в Київі в грудні 1878 р., де в революцiонерiв були Осінський, Волошенко й инші, справа розбилася тільки через відмову революціонерів залишити терор. Див. про це в „Воспоминаніяхъ" Д.-Мокрієвича (він теж 6ув на цiй нараді), а також в листах Петрункевича й Русова до Богучарського. Богучарскiй}.

Правда, Драгоманов власне про ці й трохи пізніші виступи земців писав в „Исторической ПольшЪ и великорусской демократіи": „Земці" {стр.111} в масі своїй надто пасивні, ба навіть ті з них, які досі вказували урядові на дефекти теперішнього врядування, не тільки не підіймалися до систематичної його критики, — але навіть принижалися до постанови всього питання про реформи в Росії так, що ніби то самостійне земство краще боротиметься в „крамолою", ніж поліція" {1 - „Историческая Польша и великорусская демократія" стор. 509. Так само гостро відзивався Драгоманов про ці земські виступи і в своїй пізнішій статті „Либерализмъ и земство" („Свободная Россія" 1889 г. № 1). Див. Богучарскій. Активное народничество 70-х гг. с. 327—328.}. Та все-ж таки можна, здається, з певністю сказати, що земські ідеї були Драгоманівські ідеї, тільки вони в земців переломилися направо, в бік принижаючого опортунізму, як у революціонерів вони переломилися наліво, в бік тероризму.

Тим не менше Драгоманов почуває себе ближче до ліберальних земців, ніж до народовольців-терористів: між тим, як він відмовився прийняти пропозиції Желябова, він згодився на діяльне співробітництво в „Вольном Слові", яке він вважав органом „Земського Союзу" (з серпня 1881 р.), а згодом став і його редактором (з кінця 1882 р.) {2 - „Автобіографія" с. 45—46. Питання про те, хто власне видавав „Вольное Слово" й чи існував навіть в початку 80-х років „Земскін Союзъ", як організація, й досі остається темним. Тільки в тому не можна сумніватися, що Драгоманов був певний, що „В. Слово" — орган „Земскаго Союза" та що гроші на видання передавалися через В.А. Гольцева, який, як ми бачили, приймав участь в земському рухові ще з кінця 70-х років. Див. БогучарскіЙ „Изъ исторіи полит. борьбы" с. 390—421 та полеміку Богучарського й Б. Кістяковського в „Русской Мысли" 1912 р.}.

З половини "80-х років, в пору Побідоносцевсько-Толстовської реакції, ми не бачимо ніяких проявів конституційного руху, але-ж Драгоманівські ідеї не щезли в російських конституціоналістів. Це видко з того, що в початку 90-х років з'явився в Росії проєкт конституції, дуже подібний до проекту „Вільної Спілки". Цей проєкт був виданий у 1895 році „Фондом Вольной Русской Прессы". Степняк у своїй передмові до проекту вияснює подібність проектів користуванням однаковими зразками конституцій. Але Б. Кістяковський думає, з мого погляду, зовсім справедливо, инакше. Вказуючи на постійну боротьбу Драгоманова проти „державного централізму", Б. Кістяковський каже: „Дякуючи цій неперестаннiй протицентралістичній проповіді Драгоманова в 80-х і першій половині дев'яти десятих років і ліберальний рух в Росії мав дуже великі федералістичні симпатії... симпатії до федералізму тим більше природні для російського лібералізму, що він як раніш, так в значній мірі й тепер (писано в 1908 р.) спирається на земство. Звертаючи увагу на цей загальний вплив Драгоманова на розвиток і розуміння ідей лібералізму в Росії, ми певні, що й автор „Проекту російської конституції", виданого Лондонським фондом; повинен був підпасти під безпосередній вплив як ідей, так і літературних творів Драгоманова" {3 - „Полит. сочиненія" т. І. Передмова Б. Кістяковського с XXI—XXII. 4) Див. про це вище. В листі Желябова до Драгоманова Ж. пише: „Аджеж не даремне на Україні багато людей звуть Вас „батьком". Былое. 1906. III с. 72.}.

Ми силкувалися в загальних рисах схарактеризувати вплив Драгоманова на суспільний рух в усій Росії. Переходимо тепер спеціяльно до російської України.

Ми бачили вже, який великий вплив мали суспільно-політичні погляди Драгоманова на свідомих російських Українців у 70-х роках {4 - }. Але якоїсь міцної української партії, яка провадила-б у життя його програму, в Україні в той час не організувалося. А після „деяких цензурних полегкостей для українського слова в Росії в 1881—1882 р.... серед українофільських гуртків з'явилась ідея, що тепер не треба закордонними ради-{стр.112}кальними й взагалі політичними публікаціями роздратовувати уряд проти української літератури в Росії. Серед цих гуртків виникла навіть свідома реакція проти всякої політичної постановки українського питания й бажання виставляти його як справу тільки культурну" {1 - „Автобіографія с. 49.}. „Поруч з цим антиполітичним консерватизмом", пише Драгоманов далі, „з'явились тенденції якщо не сепаратистичні, — котрі вимагали певної політичної відваги, — то національсько-партикуляристичні: антагонізм проти всього великоруського, а загалом і проти російського радикалізму та навіть лібералізму. Тенденції ці пробивались по анонімних кореспонденціях у галицьких виданнях фразами, в котрих можна було вбачити свого роду політику, але австро-полонофільську" {2 - Там-же с. 50.}. Нарешті діло дійшло до повного розриву з „бувшими українськими приятелями", які навіть „просто назвали шкодливими для них" Драгоманівські видання „Політичних пісень укр. народу" та повного збірника поезій Шевченка {3 - Там-же с. 53.}.

Та не всі українські приятелі стали для Драгоманова „бувшими". Сам він згадує про „невеличкий гурток Українців, котрий не поділяв реакційного настрою своїх товаришів" {4 - Там-же с. 53—54.}. Серед цих українських „політичних друзів" {5 - Там-же с. 48 (Драгоманов каже, що ці „друзі" побажали, щоб він видрукував програму „Вiльної Спілки").} найбільш видатне місце займав Мик. Вас. Ковалевський, який вийшов з Київської „Старої Громади" після її розриву з Драгомановим і всі свої сили поклав на те, щоб піддержувати діяльність Драгоманова та помагати ширенню його ідей на Україні. Серед безпросвітної реакції другої половини 80-х і початку 90-х років ідеї Драгоманова знаходили собі прихильників в невеличких гуртках української молоди (так званих „політиків") й коли цей невеличкий струмочок не пересох зовсім, то в цьому велика заслуга Мик. Вас. Ковалевського {6 - Про Ковалевського див. в передмові Б. Кістяковського до 1 т. „Полит. сочиненій" i в посмертній згадці Iв. Франка в „Житті і Слові" 1897 р.}. Гуртки „драгоманівців" студіювали твори Драгоманова раніші, читали його пізніші статті, головно в галицьких радикальних виданнях, і формували для себе радикальний світогляд, який силкувалися розповсюдити серед суспільства. Деякі а „драгоманівців" пізніше стали активними революціонерами в рядах чи російських, чи українських революційних партій. В загальній сумі визвольних настроїв, які проявилися на Україні наприкінці дев'ятидесятих років і в початку дев'ятьсотих, чимало місце займають Драгоманівські ідеї.

Далеко докладніше можна прослідкувати вплив Драгоманова в другій частині України - в Галичині.

Драгоманов з самого початку свого знайомства з Галичиною налягав на ту думку, що галицькі народовці повинні, коля хочуть бути справді „народньою" партією, служити інтересам широких народніх мас. Ще до своєї еміграції він силкувався вплинути в цьому напрямку на галицьких діячів як при безпосередніх зносинах з ними, коли бував у Галичині, так і шляхом літературним. Крім статтей в „ВЪстникЪ Европы" („Русскiе въ Галиціи", „Литературное движеніе в Галиціи"), Драгоманов замістив ще в галицькій „Правді" 1873-го року низку статтей п. з. „Література російська, великоруська, українська та галицька", в основі яких лежали чисто демократичні думки. Зробити політику народовців щиро демократичною мала на меті й та декларація 45-ти київських Українців, яку редактував Драгоманов і про яку ми вже згадували.{стр.113}

Але далеко більше змоги мав Драгоманов впливати на галицьке суспільство після того, як виїхав за кордой. Вважаючи можливим в Австрії зараз-же братись за організацію власне соціялістичної партії з робітників та селян Русинів в спілці з Поляками й Євреями {1 - „Автобіографія" с. 40.}, він зумів привернути до цієї думки талановитих представників москвофільської молодіжи — франка й Павлика, зробивши їх разом з тим свідомими Українцями {2 - Левинський, „Нарис розвитку укр. робітн. руху в Галичині" стор. 14.}.

Та не так легко повелася ця справа: починаються урядові репрессії з одного боку та переслідування своєї-ж „рутенщини" з другого. Організувати тривку соціялістичну українсько-галицьку партію не вдається; Франко, Павлик і инші мусять обмежитися тільки деякими літературними виданнями (Павлик навіть на якийсь час переїжджає до Женеви, де працює в Драгоманївській „Громаді") та участю в міських польсько-українських робітничих організаціях. Але Драгоманов не губить енергії. „Йдіть в народ — кликав Драгоманов — закладайте товариства, читальні, склепи, скликайте віча — то потім явитесь і в офіціальних іституціях парламентських як сила, а не як лакеї й жебраки, явитеся масою, а не одиницями" {3 - Там-же с. 29.}. Впливав Драгоманов, як і перше, і літературно і через особисті зносини (в широкій своїй кореспонденції з видатними Галичанами українсько-демократичного напрямку). І нарешті організувалася „українсько-руська радикальна партія" (1890 р.). Про програму радикальної партії Левинський каже: „Се була перша програма, що поставила собі за мету політичне освідомлення широких селянських мас українського народу в Галичині.., І нікому більше, як тільки Драгоманову і впливам західньо-европейського соціалізму треба се покласти в заслугу. На справу політичного освідомлення селян в Галичині Драгоманов звернув перший увагу та за-для сього підготовлював через цілий ряд років людей" {4 - Там-же с. 34.}.

В останні роки свого життя Драгоманов брав діяльну участь в „Народі", органі радикальної партії, и був її фактичним головою, як ми це казали вище. Він давав їй не тільки провідні ідеї, але разом з нею боровся й за ті або инші практичні цілі. Його „практичний соціялізм" тут проводився в життя. На першім плані стояла тут боротьба з так званою „новою ерою" („угода" народовських проводирів — Романчука, Ол. Барвінського й инших — з шляхетсько-клерикальними польськими урядовими колами на умові піддержки їх за незначні національні уступки). „Заслуга се радикальної партії", каже Левинський, „що вона з Драгомановим на чолі виступила до безпощадної боротьби з „новою ерою" {5 - Там-же с. 38.}. Далі йшла, як тепер кажуть, „кампанія" за загальне голосування. І тут він не обмежується самими тільки провідними ідеями, а дає й практичні вказівки. В „Листах на Наддніпрянську Україну" Драгоманов пише: „Скрізь в Австрії ведеться поступовими партіями агітація за загальне виборче право, котре ніж иншим одно тільки може дати Русинам достойне місце в сонмі і парламенті. Галицькі радикали ведуть сю операцію серед свого народу, як можуть енергійно. Москвофіли починають приставати до тої агітації, а народовці, а надто львівські й їх органи, їй противляться. Коли галицькі москвофіли рішуче приймуть в свою програму загальне виборче право, то... може й галицьким радикалам прийдеться в сій точці вступити в компроміс з москвофілами, хоч стала солідарність між сими партіями неможлива" {6 - „Листи на Наддніпр. Укр." с. 99—100.}.{стр.114}

Після смерти Драгоманова, „коли не стало його великого авторитету, який всі узнавали" {1 - Левинський, назв. брош. с. 40.}, в радикальній партії почалася внутрішня боротьба, яка скінчилася на тім, що одна частина членів радикальної партії організувала українську соціял-демократичну партію, друга — вкупі з більш поступовими народовцями заснувала партію національно-демократичну і тільки третя на чолі з Павликом осталася при старій своїй корогві. Власне ця третя — Драгоманівська, але й національно-демократична партія замістила в свою програму деякі драгоманівські, демократичні думки.

Як бачимо, роля Драгоманова в суспільному рухові Росії й України була не аби-яка. І вона була-б далеко більшою, якби обставини дали йому можливість виступати в Росії одверто й безборонно, „як мислителеві й громадському діячеві" (вираз т. Левинського). Приклад його діяльности на галицькому ґрунті показує це вповні ясно.


pisma@dragomanov.info,
, копилефт 2006 г.