Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.
Олена Пчiлка - Спогади про Михайла Драгоманова {стр.399}

Олена Пчiлка

 

СПОГАДИ ПРО МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА

 

 


1. ПОПЕРЕДНЄ СЛОВО
2. РІД
3. ОТОЧЕННЯ І ХАТНЯ НАУКА
4. У ПОЛТАВСЬКИХ ШКОЛАХ
5. ПРИМIТКИ

ПОПЕРЕДНЄ СЛОВО

Є на Україні, серед милої Полтавщини, багатої на гарні куточки, чудовий краєвид! Се той, що в'являється перед очима, коли дивитись на нього з високого узгір'я стародавнього, гетьманського міста Гадяча. Станете на краю Драгоманівської гори, і перед вами відразу розстелиться велика долина Псла. Та яка ж широка й розмаїта! Псьол звивається по ній химерним бігуном, леліючи плетеницею рукавів-перетоків; а тут ще й сестриця Грунь вибігає з очеретів і перед самим Гадячем впадає Пслові в обійми, доповняючи його води чистою, блакитною течією та обгортаючи разом з ними той милий острівець, що лежить мов у віночку з кучерявих верб: кучері їм звили ті щедрі води. Поза островом геть далеко стеляться долиною луки, яріють зеленощами свіжих трав, перелісків та поодиноких розкішних дерев, що розбіглися по тих просторах. Перед тією панорамою мов збігла з гадяцького узгір'я й стала на останньому горбочку, над самими водами й луками, маленька церковка, присвячена архангелові Михайлові, патронові города; поблискує золотим хрестом, окрита високими гіллястими деревами. Дійсно, тільки б на ангельських крилах витати над тим краєвидом! Гарний він літньою порою, як пишає зеленощами, радісним життям, красен і зимовою добою, як долина здається ще просторішою — укрита широким, білим сніговим подолом, що сяє блисками і по сивій мережці вод, скованих кригою, і на білих роздолах, і по срібних кучерях дерев, опушених інеєм; красен той вільний краєвид і напровесні, як уся велика біла пелена повернеться в широку, вільну повінь, {стр.400} розіллється геть-геть долиною, а небо весняне відбивається в ній сяйвом, блакиттю!

Ліворуч від Драгоманівської гори біліють хатки, розбіглись по підгір'ю разом з садочками, вільно, де самі хотіли, спускаючись до гадяцького Подолу. Ще далі, за Грунню, простяглеся друге велике узгір'я, обгортаючи понад Пслом широку долину; внизу підгір'я видніють села, понад ними красують різними барвами картаті ниви, веселі гаї, а ще вище, на самім обрію, стоять високі, думливі могили, насипані у прадавні часи невідомим племенем.

Увесь краєвид замикається проти Драгоманівської гори темною, довгою смугою поважного бору.

Такий краєвид побачите з Драгоманівської гори, з того крутого виступу гадяцького узгір'я, що найближче підступився до Псла, щоб найліпше бачити красу його долини. На верху того виступу стоїть старосвітське дворище з забудуванням під солом'яними стріхами. У більшому будинку, що стоїть повернений причілком до тихої, невеличкої вулички, омаяний давніми шовковицями та акаціями, народився Михайло Драгоманов {1}; тут, у сьому дворищі на високій горі, виростав він, проводив свої дитячі літа.

У 1918 році три українських видавництва (полтавське, харківське й вінницьке) вдалися до мене з запросинами написати спомини про Михайла Драгоманова: бажали їх видати в світ...

Тепер існує часопис «Україна». Се видання з нагоди 25-літніх роковин смерті Михайла Драгоманова теж вдалося до мене з запросинами подати свої спомини про нього.

Хочу вволити волю шановної редакції «України». Годиться мені вчинити се уже з самої вдячності до величної пам'яті мого дорогого брата; він так багато зробив і для мене особисто: коли б не він, все життя моє минуло б зовсім по-іншому, зійшло б на інший шлях.

Зрозуміло, що видавництва, бажаючи подати по можливості повніші біографічні відомості про Михайла Драгоманова, вдаються й до мене, по мої спомини: я зістаюся єдиною на світі з драгоманівської сім'ї, з того старішого покоління, що до нього належав брат Михайло; лише невелике число років одрізняє час його народження від мого: Михайло вродивсь у 1841 році, а я в {стр.401} 1849-му. Однакова доба, одна сім'я, багато всяких інших обставин і зв'язків єднають моє життя з Михайловим.

Можливо, що мої спогади виправлять деякі хибні відомості, подані в біографіях М. Д-ва, писаних чужими, значно молодшими, людьми іншого життєвого поля, не досить обізнаними з життєвими обставинами того чи іншого давнішого часу.

Можливе й інше: хтось, читаючи мої спомини, знайде «зайві речі», зайві «дріб'язки». Нехай не здивує! Я тієї думки, що інколи одно чиєсь речення або якась подробиця не менш ясує певну постать чи подію, ніж інша довша розповідь або докладне свідоцтво.

Дбатиму про те, щоб по можливості менш говорити про себе. Хоч нагадаю знову, що обставини й події мого життя дуже щільно злучені з особою брата Михайла, отже, не завжди можу додержатися свого бажання, бо іноді, минувши щось моє особисте, ущербила б образ, або вчинок, чи думку, належні братові Михайлові.

Лишаю цю річ на волю шановної редакції «України». Як вона зважить, так і буде!

Отже, беруся за перо, хоч і нелегко мені ворушити спогади минулого,— чи ясного, та вже не вертаного, чи смутного, та — живучого!..

Нелегко торкати дорогі тіні, що смерть розлучила з ними на віки вічні...

РІД

Перш ніж говорити про мого брата Михайла, скажу дещо про наш рід.

В нашій драгоманівській сім'ї збереглась пам'ять про те, що пращур нашого роду був заволока з Греччини, по національному походженню таки грек; служив він драгоманом при гетьманському уряді, за гетьмана Богдана Хмельницького, в Чигирині. Як звісно, слово «драгоман» і в нашій мові здавен мало значення назви загальної, а не імені власного; отже, І. Котляревський вживає його так у своїй «Енеїді»: «А также пхнув він драгомана і до латинського султана»; слово це по своєму первісному змісту означає — перекладач; можливо, що означало воно взагалі назву якогось урядовця при чужоземній державі, а як і український уряд мав різні взаємини з урядами чужоземними, то й при уряді гетьманському були драгомани — перекладачі або й {стр.402} взагалі люди причетні до якоїсь місії, посольства (власне, в такому розумінні і вживає це слово Котляревський), урядовці для справ дипломатичних. За яким часом назва ця могла стати й іменем власним, як сталося з прізвищем роду драгоманівського, на зразок Коваль, Коваленко, Ковальчук, Кобзар, Кобзаренко і т. ін., хоть ці нащадки давніших майстрів уже й не були ні ковалями, ні кобзарями. Власне, єсть актовий документ, що прадід наш Стефан Драгоман вже й не був драгоманом, а однак мав це прізвище. Жив він уже на Полтавщині, і вибрано його було, мовляв документ, «яко чоловіка зацного і віри годного», війтом міста Переяслава. Треба зауважити, що цей Стефан Драгоман (як свідчить один актовий документ) підписував своє ймення й прізвище не «Степан Драгомановъ», а «Стефанос Драгоман» і до того — буквами грецькими, лишивши, таким чином, слід своєї родової культури грецької (дарма що інші урядовці підписалися поруч із ним, на тім самім документі, нашим звичайним актовим письмом руським).

Син Стефана Драгомана, Яким (наш дід), підписувався вже «Акимъ Драгомановъ», міняючи вже початок свого імені й закінчення прізвища (на -ов) по звичаю московському, що став уже, по зміцненню московської влади на Україні, ніби й для наших людей урядових, чи взагалі письменних, майже обов'язковим...

Треба зауважити, що наше родове прізвище Драгоман і Драгоманов зостається двоїстим, можна сказати; і до сього дня писалося воно й вимовлялося в осередку письменному, сказати б «панському», по-московському — Драгоманов, а селяни й міщани нашого рідного полтавського кутка завжди казали й кажуть «Драгоман» або «Драгаман»; «лікар Драгоман» — кажуть наші селяни ще й тепер, коли спогадують мого брата Олександра, дуже відомого проміж гадяцьким селянством (помер тільки в 1919 році). «Старий Драгоман» — казали про нашого батька.

Але вернусь до спогаданого діда нашого, Якима. З Переяслава переселився він до іншого полтавського й теж гетьманського міста Гадяча, або по-стародавньому — Гадячого {* Гадяч — звано це місто по-урядовому, а Гадяче зветься воно проміж околишніми селянами ще й тепер; кажуть: «поїхати до Гадячого», «купити щось - у Гадячому». Либонь, ця назва пішла через те, що в околиці сього міста, по його узгір'ю, в лісах, у ярах, та й на луках, було чимало (є й тепер) вужів і гадюк; є й рослина така— зветься «гадяче зілля». (Прим. Олени Пчілки).}. {стр.403}

Тут служив Яким Драгоман при гетьманськім уряді генеральним суддею і одружився з дочкою теж доволі значного урядовця, військового обозного {* Військовий обозний — старший над військовою арматою, се перший по гетьмані старшина у війську. (Прим. Олени Пчілки).} Колодяжинcького. Цей Колодяжинський був досить багатий, мав чималий земельний маєток і велику садибу при селі Будищах. Приставши в прийми до Колодяжинського, Яким Драгоман і оселився в Будищах, у просторій садибі Колодяжинського, що займала ціле узгір'я над річкою Пслом і сягала аж до села, що тягнеться й тепер геть берегом тієї ж річки. Ця садиба, млини та земля Колодяжинського й перейшли до Якима Драгомана, пізніш — Драгоманова, яко посаг його дружини, дочки Колодяжинського.

Таким чином село Будища було первісним гніздом Драгоманових у Гадяччині. Це — гарне село, в семи верстах від Гадячого. На Полтавщині скільки сіл звуться Будищами (найбільше з них — Великі Будища під Полтавою), а ці Будища, що під Гадячим, звуться Монастирські Будища {2}, бо коло них на горі, в лісі таки й був колись монастир, знищений за цариці Катерини нібито за свавільне життя його ченців.

Перейнявши маєток Колодяжинських, дід наш Яким Драгоман ретельно взявся до господарства: опріч земель будиських, орудував він теж іншими маєтностями на повіті: мав ліси за Пслом, мав і хутір з лісом та млином під селом Сергіївкою (урочище це й тепер зветься Драгоманщиною). З Будищ Драгоман вже не виїздив нікуди, жив там до самої своєї смерті.

Отже, в будиській оселі в подружжя Драгомана та Колодяжинської і вродився батько наш Петро Якимович, записаний яко «Петръ Драгомановъ». Опріч цього найменшого сина, Петра, було в нашого діда ще двоє старших синів — Олексій і Яків; була й дочка Ганна («Анна Акимовна»).

Неоднакову освіту дав дід Яким своїм дітям. Дочку не посилав з Будищ учитись нікуди; вона зосталась ледве грамотною і пішла заміж за гадяцького купця Ялового. Цей Яловий був доволі багатий, мав свою крамницю {стр.404} у Гадячому, де торгував переважно рибою та сіллю, що привозилися з Криму. Мав Яловий і хороше дворище в Гадячому (єсть воно й тепер при Соборній площі) [3]. Ганна Якимівна, пішовши за міщанина, мовби вже й не мала на думці якогось «панства», ходила по-міщанському і говорила «по-простому», себто мовою українською, власне так, як говорилося здебільшого і в драгоманівському дворі, в селі Будищах.

Старшого сина Олексія дід віддавав у науку, але тільки в Гадячому: не посилав нікуди далі, щоб він не відбивався від дому та щоб, яко старший в роді, заступив у свій час батька на господарстві в родовій маєтності (власне, так воно й сталося). Менших же синів, Якова й Петра, дід виправив учитися аж до столиці. Він мав там досить сильну руку в особі одного свого колишнього товариша по службі, з числа тих українців, що, після занепаду місцевого врядування, подалися «шукати щастя» на Московщині — і не помилились.

Отже, в великому драгоманівському молитовнику (так званих «святцях») зосталось записано рукою нашого діда при відповідному дні: «Сего дня сыновья мои, Яков и Петр, выехали въ Санкт-Петербург. Да сохранит их господь на всех путях их!»

З сих слів та з листів нашого діда до свояків видно, що бажав він висловлюватись «високим штилем» письменних людей того часу; взагалі був досить освічений, як те й подобало більшому урядовцеві (таки ж бо він був замолоду суддею).

В Петербурзі синів його вряджено до видатніших шкіл. Якова — до військової, а Петра, згідно з бажанням батьковим,— до «Училища правоведения», що випускало вчених правників та дипломатів. В училищі тому, опріч науки, належної до правництва, учено теж чужосторонніх мов — німецької, французької й латинської (наш батько й знав їх добре).

По скінченні своєї науки Яків і Петро Драгоманови й зостались у тому Санкт-Петербурзі. Яків вийшов в офіцери, а Петро одержав при військовому міністерстві посаду «вченого юриста» (був такий уряд при цьому міністерстві, такому урядовцеві належалось і військове вбрання, тая військова форма).

Молоді хлопці жили в Петербурзі нарізно: Яків при своїй військовій часті, а Петро наймав собі опрічну до{стр.405}мівку; при Петрові жив для послуги й хлопець, присланий з Будищ (Павло Кобзаренко), як то було в звичаї тоді.

Обидва юнаки, Яків і Петро, прилучались до передових кругів тодішньої столичної молоді. Петро зосібна цікавився літературою.

Якова за його участь в «недозволенном обществе» («Соединенных славянъ») та в революційному рухові декабристів виправлено з Петербурга на заслання[4]. А Петро ще зостававсь у Петербурзі скільки літ, вернувся на своє родовище в 1838 році. Чи йому обрид той чиновний Санкт-Петербург та закортіло вернутись на Україну? Може... Але на се нема ніяких доводів. Певна річ лише та, що, прибувши на рідну Гадяччину, він вже не вертався ніколи до столиці, дарма що вже був «пристроївся» там.

Є портрет нашого батька, знятий у Петербурзі (як видно, роботи доброго майстра) за останній час пробування там. Дивна річ, один з онуків — надзвичайно подібний до того портрета! Я пам'ятаю тата вже в вікові багато старшому, але очерти його обличчя на тому портреті я пізнаю, мама ж говорила завжди, що портрет був дуже схожий (вона ж знала тата в вікові молодому, власне від тої пори, як він саме вернувся з Петербурга).

На тому портреті, писаному олійними фарбами і майже натуральної великості, тато знятий у щільному мундирові, з високим коміром, оздоблений скількома смужками позлотистого шиття; волосся — темне, зачесане набік; буйний чуб складається ніби кучерями над чолом; обличчя, здається мені, досить інтелігентне.

До мундира, змальованого на портреті, належалася й вузенька шпага, з золотим держалном. Тая шпага зберігалася в нашій сім'ї довго, хоч не було їй ніякого вжитку, опріч хіба того, що як відбувалося в нашому підгородньому хуторі Підварку селянське весілля, то приходили до нас просити тієї шаблі, бо вона відбувала певну почесну роль при якомусь весільному обряді. Потім ту шаблю вірно вертали і мама знов обережно ховала її, вкупі з належною піхвою, в скрині.

Коло того часу, як отець наш вернувся з Петербурга, помер наш дід Яким Драгоман. Треба було влаштува-{стр.406}ти справи позосталої сім'ї. Брати Олексій і Петро поділилися батьківщиною. Будиська садиба, згідно з батьківською волею, дісталася разом з будиською землею старшому, Олексієві; отже, Петрові, хотячи зоставатись на Гадяччині, треба було шукати іншого місця для своєї нової оселі. Одначе інші частки батьківської землі, що достались Петрові, в тім гурті й спогаданий драгоманівський хутір Сергіївський, були значно далі від Будищ і від Гадячого (все-таки «города»!), та й не надавались до забудування. Отже, Петро Якимович Д—ов наважив оселитися в Гадячому. Купив він собі там простеньку садибу в одного міщанина з готовим домочком. Забудовання було лихеньке, але місця при садибі малося доволі,— цілий уступ гадяцького підгір'я з тим спогаданим чудовим краєвидом!

Батько пильно взявся до опорядкування купленої садиби. Саме й на часі була та справа, бо він задумав одружитися.

Хто ж була його обраниця, а незабаром мати його дітей?

Маю виправити тут належну до цього питання помилку в одному значнішому життєписі Михайла Драгоманова. Говориться там, що мати його була дочка петербурзького чиновника. Це зовсім невірно, і цей непевний вираз може дати привід до прикрого непорозуміння, бо чи була б дружина Петра Драгоманова дочкою якого петербурзького сановника, чи дрібного чиновника, якоюсь тією «салопницею», така постать однаково не відповідає образові нашої матері, української панночки-хуторянки, що нічого петербурзького в собі не мала. Власне, була вона дочкою Івана Прокоповича Цяцьки, полтавського дворянина, поміщика середньої руки Гадяцького повіту. Мав сей наш дід по матері невеликий хутір, що й тепер зветься Цяцьчин хутір [5] (дістався дідові од його дядька, Дебагорія Мокрієвича, а через те має ще й другу назву — Мокріївщина). Хутір цей, ніби захований проміж байраків та лісів (у ту давню пору ще не вирубаних),— дуже близько від Гадячого й від Будищ, верстов шість звідти й звідти; через те ще й старі Драгомани та Цяцьки були добре знайомі між собою; отже, зовсім природно, що Петро Драгоманов, оселившись у своїй рідній стороні, одружився з панночкою-сусідкою Єлизаветою Іванівною Цяцьківною. Може бути, що після проживання у Петер-{стр.407}бурзі батька нашого власне й привабила та молоденька українська панночка-хуторянка — зовсім іншої подоби, ніж відомі йому жіночі постаті петербурзькі. В кожнім разі, по своєму походженню мама наша нічого спільного з петербурзьким чиновництвом не має. По своїй матері була вона з сім'ї поміщиків Стишевських, теж гадяцьких, що весь вік прожили в своєму хуторі Стишевщині. Хутір цей зветься й тепер так, тільки вже розрісся в ціле село, воно верстов три від Гадячого та близесенько й від хутора Цяцьчиного. Все пак те в близькому сусідстві, тільки дуже далеко від Петербурга.

ОТОЧЕННЯ І ХАТНЯ НАУКА

Одружившись та опорядивши куплену садибу, батько наш рішуче осівся в Гадячому (вийшло потім, що вже тут судилося йому жити до кінця його віку!..). Старий куплений домочок батько перебудував, розточив, і вийшов тоді зовсім порядний, досить просторий будинок {*Від тієї пори й гору з нашою оселею названо Драгоманівською, так її зазначено й на городському плані. (Прим. Олени Пчілки).; був при будинку й садочок, таки на тім самім місці, що й тепер є; між грушами та шовковицями дід наш Іван Прокопович Цяцька, маючи в себе в Цяцьчиному хуторі дуже велику пасіку, поставив десяток вуликів і казав глядіти їх. «Буде,— мовляв,— колись утіха для дітей!» В тім дід не помилився: дуже охоче ласували ми тим медом, що добувано пізніше з таких чудових щільників нашої пасіки! Правда, сусідство з тими пчолами (або, як ми вимовляли, бджолами) було занадто близьке від житла, біля самого дому, і ми частенько добували іншого «меду», особливо хлопці, як лазили по шовковицях серед вуликів... Дрібний спогад щасливих літ! Прошу вибачення за нього, але ж мов зараз побачила перед собою ті круглі, невеличкі вулики, накриті жовтими череп'яними покришками. (Коли б хто хотів знати, то й своє письменницьке прізвище позичила я від тих добре мені знайомих пчілок!)

Але звідкіля взялися кошти для влаштування нашої гадяцької оселі?{стр.408}

Джерело тих коштів зовсім незвичайне.

Був у будиських Драгоманів позов з Розумовськими. Річ у тім, що під той час, коли гетьманська резиденція була в Гадячому (був же тут і замок гетьманський), то деякі лани, ліси й хутори призначено було «на булаву», на вжиток замкового, взагалі гетьманського уряду; коли ж сього уряду в Гадячому не стало, то надані йому маєтності розподілено в різний спосіб; дещо відійшло до міста Гадячого (площа самого замку й землі під городом, геть по Полтавському шляху, в напрямку до села Будищ); дещо залічено до скарбу вже московського (в казну), до «государственных имуществ» (державних маєтностей); а дещо опинилося в руках опрічних, просто в того, хто мав силу щось захопити; власне таким способом деякі землі драгоманівські перейшли до Розумовських, саме ті, що колись належали Колодяжинським. Справа, майже безнадійна, точилася довго... наостанку розв'язано її на користь Драгоманових: Розумовські повинні були сплатити їм за землю певну суму. Драгоманови, починаючи позов, помінилися, якщо вони колись виграють справу, дати кошти на збудування церкви. Обітницю ту виконано вірно: на одержані гроші Драгоманови й збудували церкву в селі Будищах [6]. Тая церква й тепер стоїть над цим селом, на високій горі над річкою Пслом, додаючи мальовничому краєвидові ще більшої краси.

Остачу грошей сім'я Драгоманових поділила між собою і повернула на влаштування своїх домівок: брат Олексій збудував собі нове дворище в Будищах, таки при давньому батьківському маєткові, а брат Петро купив і влаштував собі оселю в Гадячому.

До сеї нової оселі нашого батька ніби прилучився хутір Підварок (званий теж Вербняги) [7] під самим Гадячим. Це був мамин посаг, що прийшовся їй від її материнського роду, поміщиків Стишевських. У Підварку у мами панського дворища не було; на горі було поле, а під горою — ліс, левада, садок та луки понад Грунню; при хуторі — скілька простих селянських хат (один такий дворик біля самого садка).

Отже, в гадяцькій новій оселі наша сім'я жила, а в Підварку тато й мама (за помоччю нашого діда Івана Прокоповича Цяцьки, досвідченого хазяїна) завели хазяйство: поставили деяку господарську будівлю, заве{стр.409}ли чимало скота і сяк-так господарили; Підварок же був близенько, верстов зо дві {*Потім Підварок забудувався більше і тепер становить ніби передмістя Гадячого, ідучи попід узгір'ям далі, за тією частиною міста, що зветься Гончарівкою. З узгір'я над хутором Підварком видно той самий краєвид, що й з Драгоманівської гори, тільки з іншого позору. (Прим. Олени Пчілки).}.

Одначе треба сказати, що господарством клопоталася більше мама, батько ж не дуже-то дбав за нього, бо й відбився давно від землі, та й ні хисту, ні охоти не мав до господарства.

Спочатку кликано його до громадської праці: дворянство вважало на те, що батько наш був чоловік «образований», роду на Гадяччині відомого, отже, й вибрано його земським суддею. Але він не справдив надій свого дворянського стану. Річ у тім, що між дворянством були менші й великі пани. Отже й зостались незадоволені найбільші, особливо найможніший магнат у Гадяцькім повіті пан Война, що, власне, й заправляв тими дворянськими виборами. За яким часом спостережено, що Петро Якимович Драгоманов держить руку дрібноти, часто зовсім не дворянської, буває навіть «пристороннім» у своїй судовій діяльності тій дрібноті; дає теж юридичну пораду таким людям і в таких справах, що зовсім його не торкаються, а, в кождім разі, вимагали б від судді обережності. Особливо великого розголосу наробила одна кріпацька справа: у поміщика Бегича засікли на смерть дівчину-кріпачку за те, що вона нібито вкрала в горницях якусь дорогу золоту оздобу. Все хотіли, щоб дівчина до крадіжки призналась, а вона не призналась, бо й справді не була в злочинстві винна (оздоба потім і знайшлась). Бито дівчину різками, доки побачили, що вона вже нежива... Тоді прив'язано дівчину мотузком до дерева, неначеб вона сама завісилась. Дівчину поховали як самовбійницю. Але брат її, що саме вернувся з якоїсь мандрівки чи з заробітків, довідався на селі, як дійсно було діло, і почав позов на пана. Дівчину відкопували, і пана покликали до суду. Що саме було далі, чи він сипнув грошима, де треба було, чи справді не знайдено доводів злочинства, тільки справу було припинено. Але й такий кінець тієї справи не заспокоїв людей, причетних до неї, та й тих людей, що хоч тільки спочували обвинуваченому. «Сильні миру {стр.410} свого» були розгнівані й на батька нашого за те, що то ж власне він давав юридичну пораду братові нещасної дівчини. Гукали: «Як? Учинити такий дешпет?! Кому? Людині свого стану?»

Батько утратив ласку в дворянства, його більше не вибирали нікуди. Взагалі він більше ніколи ніде не служив. Юридичних справ, одначе, не кинув; пособляв усе тій же таки дрібноті: багато таких людей, що доправлялися свого права проти заповернення їх у кріпацтво з давнішого їх стану козацького або справувалися за свою землю, захоплену в них, і т. д.

Прибутку з такої юридичної праці було батькові небагато. Оскільки знаю, платилося більше натурою: то приносилось гостинця, якого добрячого балика з Дону, то привозилось кавунів або динь зі свого баштану, солодких, як мед, або, в кращому разі,— «замічательних» кримських смушків на хутро...

Дарма! Жилось якось і на свої достатки, хоч не розкішно, але й не бідно.

Справи були не все такі трагічні чи драматичні, як спогадані вище. Були навіть і зовсім забавні. Мені згадується тут дві такі постаті з гурту батькових клієнтів; брат Михайло, було, згадує їх у пізнішому часі з веселим сміхом.

Заможний міщанин міста Гадячого Шишко (власне, з передмістя Заяр'я) приходить і просить написати скаргу на його сусіду Вовка про те, що Вовк наврочив, а потім ще й заворожив найкращого коня в Шишка — «люди бачили, як і ворожив»,— і той кінь другого дня здох. Шишко доводив, що Вовк тим паче міг зробити таку річ, бо він чоловік дуже «вредний», та навіть зовсім і не чоловік, а вовкулака, «бо всі знають, що він сім літ ходив вовком, а тільки бреше, що він у той час був на Дону». «Не забудьте й сього написати в скарзі,— додає позивач,— тоді побачать у суді, що то за зілля!»— «Не буду я такої пустої скарги писать,— відмовляється батько,— та й вам не раджу такі нісенітниці говорити!» — «Оце тобі й юриста! — кінчає розмову позивач.— Прощавайте! Шкода, що тільки час дармо згаяв». Та й пішов з хати.

Клієнтка, на прізвище Канівцівна, вже немолода й убога «дворянська дочка», до нашого батька приходить і просить добути їй нові документи на дворянство, бо {стр.411} вона всі свої бумаги десь загубила і не може довести свого дворянства, а через те її ніхто не поважає.

Батько, їздивши до Полтави, доправився, що вона дійсно дворянського роду, і, коли клієнтка знов прийшла до нас довідатись про свою справу, сказав, що дворянське депутатське собраніє зробить посвідчену виписку з дворянських книг і через скілька днів документи на дворянство будуть у Гадячому. Канівцівна, дуже врадувана, виходить з хати; аж тут у дворі кидається на неї наш собака. Вона дуже злякалась і кинулась набік. «Не бійтесь! — гукнув хтось із челяді.— Він благородних не рве!» — «Ой лишенько! — скрикнула Канівцівна.— А моїх документів ще немає!..»

Остання оказія скидається вже зовсім на анекдот, але влучний. Скільки-то людей жадали того дворянства, щоб їх поважали навіть собаки!..

А в вовкулаків та в «уроки» й чари ще й досі вірить так багато людей!

Маючи немало праці й мороки з клієнтами всякого розбору, батько наш зате, яко людина зовсім опрічна, не знав ні осоружної канцелярщини, ні сутужної залежності урядової, ні прикрих обов'язкових знайомств. Мав свій вільний круг відносин.

Перше всього була рідня, своя й з боку дружини.

Правда, з Будищами було мало зносин: брат Олексій був зовсім іншої вдачі, думки й інших звичаїв, чоловік менш освічений, отже, не дуже-то родичався з братом Петром; зате сестра Ганна Якимівна частенько приходила до нас. Добре пам'ятаю цю нашу тиху, сумирну тіточку. Ось вона, зав'язана шовковою «міньоною» хусточкою, з вузликом над чолом, убрання щільне, темненьке, окрите на плечах другою більшою хусткою, теж темною (лише береги з «турецькими квітками»). Коли тіточка довідувалася, що в домі гості, не йшла в гостинну, тільки, було, побавиться з дітьми, віддасть принесеного гостинчика (здебільшого це були крамні м'ятні коржики) і йде додому. Як нема гостей — посидить у гостинній, поговорить із старшими. Братові говорила вона «Ви», «братець», але здається, це був у неї єдиний московський вираз (хоч не з московською вимовою); взагалі ж тіточка говорила з братом мовою українською. Батько наш поводився з нею щиро, приязно.{стр.412}


З сім'ї маминої приїздило до нас чимало: дві сестри, обидві заміжні; одна була за паном Коломійцем, жила в сусідньому селі Сарах, друга — за паном Політикою, жила в хуторі Пирятинщині; брати мамині, Цяцьки, або Цацкіни (це залежало від того, хто про них говорив), жили в Цяцьчиному хуторі: один (Кость Іванович) — офіцер, служив давніш на Кавказі, досить освічений, типу лермонтовського Печоріна, одружився з «великою панночкою», що закохалася в йому, бо він був гарний і привабливий; збудував ради дружини хороші нові горниці в старому саду з батьківською пасікою, з краєвидом, що простягався по другий бік розложистого зеленого яру,— і подружжя оселилося назавжди в тихому Цяцьчиному хуторі; дядько Костянтин Іванович часто бував у нас. Наша дядина аристократичного роду не жила довго; незабаром помер і дядько Костянтин Іванович. По його смерті другий дядько Петро Іванович продав братовий новий будинок сусідові генералові (для перенесення в його маєток), а сам оселився знов у старому цяцьківському домі і жив собі бурлакою, простакуватим паничем-хуторянином; приїздивши інколи до Гадячого, скаржився нашій мамі на свою самотність та на «лиху долю»; на цьому й припинився потім мамин цяцьківський рід.

Бував у нас у гостях мамин дядько, Онуфрій Лукич Стешевський, заступник ще давнішого поміщицького стану. Ходив він у якомусь брунатному жупанку; приїжджаючи до нас, часом на скільки днів, брав з собою хлопчика-служку, що подавав йому та пособляв розпалювати люльку на довжелезному чубуку; привозив і гітару, називаючи її бандуркою; співати не співав, а все щось грав на ній, і якось робилося смутно, слухаючи...

Була ще одна постать з маминого роду, доволі цікава. Це була бабушка Федора Петрівна, дружина по другому шлюбі Івана Прокоповича Цяцьки (давніше — Данилевська); отже, приходилась вона мачухою нашій мамі, але любила нашу сім'ю. По смерті діда Івана Прокоповича вона постійно жила в Красній Луці (велике волосне село на Груні, близько Гадячого); Цяцьчин хутір бабушку не вабив, бо вона була й сама багата, мала свою власну велику садибу (отож Краснолуцьку) і, опріч того, мала цілий маєток. Ми, діти, залюбки їздили в Красну Луку, як нас туди брали; там була така прос-{стр.413}тора оселя, таке дозвілля, як і дома, такий великий садок з усякою садовиною та ягідьми.

Навіть і в старшому віку охоче одвідувалось Красну Луку. Бабущина дочка, рідна по батькові сестра мамина Олександра йванівна Цяцьківна була замужем за паном Шульженком, а в неї був син одного віку з нашим Михайлом, і обидва хлопці дуже приятелювали. Ціла та сім'я жила при Федорі Петрівні. Брат Михайло прозвав бабушку Федору Петрівну «XVIII вік», і справді, щось в ній нагадувало той час. Була вона вже зовсім стара, але ніяких чепців не надівала, сиве волосся закручувала вузлом і пришпилювала великим гребінцем, а з-під того вузла спускалися з обох боків останки сивих кучерів; сукні були з коротким стаником та з викотом коло шиї. Невважаючи на свої поважні літа, бабушка була бадьора, весела, навіть жартлива. Говорила вона завжди мовою українською; московські вирази вкидала тільки тоді, як когось передражнювала з тих людей, що намагались говорити по-московському; а хист до того передражнювання та до всякого кумедного вдавання мала просто артистичний! Іноді бабушка висловлювала свавільні думки; було, каже: «Я не хочу бути в раю, бо там, мабуть, велика нудота!.. Все те саме!.. Кажуть, там янголи день у день співають. Та що з того? Добре, як вони гарно співають, а коли так, як наші краснолуцькі дяки, то не дай боже такі співи чути раз у раз!..»

Були у бабушки давні книжки, таки дійсно XVIII віку (їх зложено було в неї в кладовій у великій скрині). То були здебільшого французькі романи або й інші такі твори в російському перекладі. Тая давня літературна мова російська здавалась такою важкою, чудернацькою! Але брат Михайло, своїм звичаєм, з великою охотою зачитувався й тими книжками. Було, бабушка гука, надійшовши до тієї кладової в садку: «Та йди-бо вже, Мишо, обідати! Годі вже тобі гризти книжки по-мишачому!»

Розповіла, було, Федора Петрівна давні-предавні пригоди, що Миша слухав з великою цікавістю, наприклад, про те, як бабущин давній свояк, которийсь Данилевський, їздив у Ліворно, бувши якось причетний до тієї ганебної місії, що цариця Катерина II посилала по князівну Тараканову[8].{стр.414}

Бабуня Федора Петрівна померла, як їй було вже більше 80-ти літ... (Мовляли, була міцної комплекції).

Таке розмаїтне гроно було нашої родини. До нього слід було б додати ще й таку постать, як мамин родич Амвросій Метлинський, але я скажу про нього в іншому місці.

Розмаїтне було й коло знайомих нашої сім'ї. Спогадаю тільки найближчих приятелів.

Се була сім'я Кучинських, що жили в Гадячому та мали й під городом хутір Кучинщину й іншу землю. Пан Кучинський жив здебільшого в Києві, бо служив там у військовій службі, але дружина його Марфа Осипівна більше жила в гадяцькому кутку й дуже приятелювала з нашими, була навіть їх кумою (власне, хрестила мене). Походила вона з Чорномор'я, була особа розумна й завзята, цікава бесідниця. Діти однієї й другої сім'ї теж приятелювали між собою, і пізніш, дійшовши літ, дочка Кучинських Людмила стала дружиною Михайла Драгоманова.

Приятелювали наші родивці і з сім'єю Ковалевських. Жили ці поміщики верстов за три від Гадячого, по дорозі в Цяцьчин хутір. Свій хутір один з давніших Ковалевських, Лука, прозвав був Лукіндорф (таку й табличку було прибито при дорозі коло хутора), бо Л. Ковалевський, служивши колись у військовій службі, був у Німеччині і дуже вподобав ту сторону. Але назва Лукіндорф була дуже вже неприродна для наших людей і ніхто не схотів так звати хутора, отже, він як звавсь, так і зветься по сей день — Ковалевщина.

Наші приятелювали з Василем Ковалевським, а син його Микола Ковалевський9] заприязнився ще в дитячих літах з нашим Михайлом, між іншим і через те, що вчитись починав по сусідству з Красною Лукою, в німецькому пансіоні. Цікава побутова подробиця: власне, в сусіднім селі Римарівці був пансіон німця Блюмеля та його дружини; туди приймано хлоп'ят і дівчат. Дітей учено разом: Herr Blumel опікувався хлоп'ятами, а дружина його — дівчатами. Вчили в пансіоні німецької мови й французької, грати на фортеп'яно і чогось там ще з загальних наук... Коля Ковалевський через дітей Блюмеля добре пізнався з сусідом Колею Шульженком, а з нашим Михайлом приятелював і через Гадяч та Ковалевщину. Пізніш усі три хлопці вчилися вкупі в Полтаві {стр.415} та в Києві, а ще пізніше Микола Ковалевський став товаришем і однодумцем Михайла Драгоманова по його праці яко політичного діяча. Хто докладніше знає життя М. Драгоманова за останній час його діяльності, тому відоме й ім'я Миколи Ковалевського, того самого, що його батьки приятелювали з Михайловими.

Ще в дальшому поколінню дочка Миколи Ковалевського дуже приятелювала з Лесею Українкою, нащадницею роду драгоманівського.

Так давнє коріння новими памолодками сплелося.

Великим приятелем нашого тата був Петро Васильович Ставицький. Жив він далеко (в селі Підставках), але бував у нас часто. Був він чоловік дуже добре освічений, мав багато книжок, мінявся ними з нашим батьком (журналами, альманахами). Здається, се був єдиний з татових приятелів-поміщиків, що дбав про якусь більшу культуру в господарстві свого маєтку, навіть розводив багато винограду. (Нам, дітям, той овоч здавався чимсь баєчним!)

Зналися наші тато й мама з поміщиками близенького села Ціпків Чижевськими. Був у них і в городі свій двір. Хочеться мені подати одну цікаву історичну подробицю про походження їх родового прізвища: в їх домі висіла на стіні грамота, дана першому Чижевському, родом з Гадяцького повіту, співакові при дворі цариці Єлизавети Петрівни, грамота на те, що за гарний спів йому надається прізвище Чижевський.

До якої вже міри наших тодішніх людей було приборкано та приголомшено, коли прирівняння з царської ласки когось до чижика вважано за велику честь, достойну пошанування! [...]

Не буду більше називати приятелів та знайомих нашої давньої сім'ї, їх було чимало. Додам тільки, що не всі вони були панського, поміщицького стану. Були добрі знайомі міщани й інші; от приходили до батька так собі, посидіти, погомоніти. Вирина з моєї пам'яті й така постать безвісна, однак показлива. Це був один заштатний дяк, Степан Григорович, ходив, однак, у подобі людини духовного стану: з довгим волоссям,— уже сивим,— у доброму підряснику, темненькому.

Жив Степан Григорович на спуску до Подолу в своєму власному дворикові, по дорозі в Підварок. Ідемо, було, в свято й бачимо: сидить під хатою Степан Гри-{стр.416}горович з книжкою в руках,— великою, в шкуратяній оправі й читає. Отож він, було, й приходить до нашого тата на бесіду, мовляв він, «розважити душу». Говорив він по-простому, себто українською мовою, з додатком церковної слов'янщини. Говорить, було, про «марність сього світу», про те, що «правди на світі не стало»... Ми, бувши дітьми, не могли зрозуміти, через що батько прозвав Степана Григоровича Сковородою. Думалось нам: «Як може бути людина схожа на сковороду?!» А пізніше стало нам зрозуміло, що тато прирівнював Степана Григоровича до того давнього лохвицького філософа-ідеаліста, мандрівця по світах і «по стезе искания правды»...

Тільки простіший Степан Григорович не вмів висловити добре свого духовного прагнення; однак знаходив розвагу для своєї душі в тих розмовах. Дивно, що могло бути поєднання в розмовах таких неоднакових бесідників; але ж тато вмів знаходити спосіб розмовляти з людьми далеко меншої освіти й слабшого розвитку. Тією притаманною, вродженою властивістю своєї вдачі брат Михайло був дуже подібний до батька: мав ту саму снагу давати бесідникові змогу щиро висловлювати свої думки; часто його бесідник мовби навіть не помічав безмірної проти себе переваги вченості й освідомленості в справі, зачепленій у розмові.

Великої прихильності й поваги придбав собі наш тато проміж гадяцьким людом особливо під час холери, що заклюнулась була в Гадячому в 50-х роках; не бувши медиком, тато ходив у міщанські двори, носячи безпорадним хворим ліки й пораду словом.

Немало часу й уваги вділяв наш тато й дітям.

Сім'я ж наша була чимала. Деякі діти померли немовлятами, а таких, що доросли в батьковій хаті до старших літ, було шестеро: найстарший син Михайло, підстарший — Іван, три дочки — Варвара, Ольга і Єлена та найменший син Олександр.

Завдяки тому, що наші тато й мама не були «великими панами», у нас не було ніяких гувернерів, ні гувернанток. Доглядала нас мама, за помоччю няньок; про духовний розвиток і про початок науки, себто книжної науки,— дбав тато.

Жили ми в дуже близькім оточенню нашої дворової челяді і взагалі дрібної гадяцької людності. А та пол-{стр.417}тавська повітова людність в ті давні часи ще значно більше зберігала українські властивості, ніж пізніше. Можна сказати, що українська течія оточала нас могутньо: се була українська пісня, казка, все те, що створила українська народна думка і чого держався тодішній народний побут; з усім тим зливалося й наше життя, власне через те, що ми не були штучно відірвані від того всього хатнім вихованням і всім нашим життям.

Дозволю собі трошечки спинитись на наших друзях, казках. Це був цілий калейдоскоп, особливо коли прилучити до них і дрібні приповістки, що з кожного поводу щедрою рукою сипалися. Тут слідно було й особисте вподобання оповідачеве: бабуся Марина, нянька, любила більше оповідати казки, як то пишуть, «звіриного епосу»: про лисичку, про козу, вовка й т. ін., а молодий хлопець Кіндрат — той любив оповідати казки «циклу героїчного»: про бійки з трьохголовими зміями, про ворожбитів, вовкулак і т. ін. Сама наша мама, либонь, пригадуючи деякі приповістки, принесені ще з Цяцьчиного хутора, оповідала чи про ледачу господиню, чи про хитрого цигана і т. ін. Деяких з тих казок та приповісток я по збірниках навіть і не стріваю!..

А пісень чули ми за дитячі літа стільки, що й не злічити! Особливо багата на них була доба, коли приходили з Підварку прясти (і пряли таки в горницях) «тижнівки». Розлягалася хата від співу! А ще як котора дівчина збирається, було, тієї зими заміж, то ж то вже їй приспівували!

Мама наша мала гарний голос; часом, було, шиє щось,— найбільше дітям,— і співає; улюблена пісня її була «Ой не ходи, Грицю...».

Усякі народні обрядності не минали нашого двору: колядування, посипання, запросини на весілля. У Підварку ще грали на Великдень веснянок: у хрещика, в короля.

Силоміць тиснуться спогади.

Ось перший день різдва: ледве звечоріє, під вікном чути гомін; крізь химерні морозні квіти на шибках мріють постаті колядників. Гукають: «Чи позволите колядувати?» Колядників кличуть у хату. Свіжа хвиля надвірнього повітря увіходить разом з ними. «Кому колядувати?» — «Михайлові» (старшому, бачите). Гучно, {стр.418} ретельно лунає колядка: «Ой рано, рано Михайло устав, раненько устав, коня напував...» (далі довгенька розмова з конем). «Дівці Варочці» (старшій сестрі) колядують про червону рожу, що їй на віночок у гаю процвіла... Колядникам дають на подяку, що належиться.

А ось і перший день Нового року. З самого рання тупотять хлоп'ята — посівальники. Разом із бризками золотого зерна летять шпаркі примовляння тонкими та дзвінкими голосами: «На щастя, на здоров'я, на Новий рік, щоб діждали на безрік!» Друге хлоп'я перехоплює: «Сійся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця!..»

Минула пилипівка, минули різдвяні святки, справляють весілля. Он у двір іде з дружкою молода — гарно вбрана, у вінку, з цілою хвилею барвистих стьонжок, що в'ються за плечима. «Просить батько, просить мати і я прошу на хліб, на сіль, на весілля!» — мовить молода і кланяється старому і малому...

Опріч пісень, приповісток, обрядових примовлянь, єсть, на мою думку, ціла окрема царина, мовляли, «народної словесності»: це розповідання снів. «Сеї ночі,— мовить! дівчина або молодиця,— сниться мені сон...» Товаришка уважно слуха, а по скінченні розповіді каже й собі: «А мені снилося, що мовбито я...» І знов довга розповідь... Чи справді все те снилося, чи охоча фантазія прикрашувала, поширювала ті розмаїті, дивні сни, що розповідано в нас, а тільки в премудрого Мартина Задеки не ставало мудрості в його великому «Соннику», щоб розгадувати всі ті сни і мрії!..

Чи можна ж було нам не знати українського слова, коли воно було просто таки нашою рідною, притаманною стихією?

Не хочу замовчувати й того, що воліла б і викинути з тієї теж близької нам української етнографії, що виявляла собою народний світогляд, народну, так би сказати, первовірну думку. Я маю на увазі все те, що означалося виразом «не годиться»: се не те, що «гріх» так робити, чи «не подоба» комусь; ні, се — остача власне прадавньої первісної віри в добру та лиху світову силу і в приписи, злучені з тією вірою. «Не годиться щось починати в понеділок, бо не поведеться діло», «не годиться класти хліба на столі спідкою догори, бо перевернеться лад у хаті»; «не годиться зашивати на собі одежу, бо зашиєш розум»; «не цокай ножем по столу, {стр.419} бо буде напасть»; «не свищи, хлопче, в хаті — не годиться!»— «Чому?»— «Бо чортів скликаєш». Спогадала я тут лише найменшу частину численних приписів того первовірного регламенту, а було ж їх, та єсть і тепер,— сила! Хоч би й той «понеділок», що зостається правдивим деспотом по сей день (і то не тільки для «простоти»!). Ті забобони вгризаються в дитячий розум, як цвяшки; звичайно, пізніші впливи, культура їх вибивають, але на те треба часу й заходу... Такі були наші українські враження дитячих літ. [...] Учив нас грамоти й початкової книжкової премудрості взагалі наш тато; він дбав і про те, щоб ми ще змалку пізнавалися з кращими авторами; все давав нам Пушкіна, Лєрмонтова, Гоголя. Вчили ми багато віршів напам'ять і навіть видатніші уривки прози Гоголевої (це був улюблений автор татів). Потім, пізнавши в тому смак, виучували ми вже й самохіть вірші Пушкіна, Лєрмонтова. «Буря мглою небо кроет, вихри снежные крутя...», «Когда волнуется желтеющая нива и свежий лес шумит при звуке ветерка...». Се нам здавалося гарно! Подобався нам самий вислів, склад, гомін віршів.

Тут уже сполування було нерівне. 3 одного боку літератури української не було в нас зовсім, а тут мали ми такі добірні твори. Певне, коли б мали ми й гарні письменні твори українські, то вони були б нам до сподоби ще більше, бо вони більше торкали б нашу душу, але ж до нас не доходила ніяка література українська.

На весь вік зосталось у мене враження від того, як тато читав мені, дівчаткові, перший раз Гоголевого «Тараса Бульбу». Було се чогось у Підварку (ходили ми туди на збір яблук, були в садку цілий день). Тато прослав свого плаща, кликнув мене й почав читати. Здається, ті яскраві малюнки чудового твору, що зостається до сього часу найкращим історичним оповіданням в усій російській літературі, вкувалися з одного разу навіки в мою пам'ять!

У ПОЛТАВСЬКИХ ШКОЛАХ

Шкільну науку мої брати, яко старші, почали значно раніш за нас, дівчат. Брата Михайла віддано ще в 1849 році в школу, що звалася «Гадячское уездное {стр.420} училище». Се був не дуже-то показний будинок, на один поверх, одначе виходив на Соборну площу, і була ця школа вища за так звану приходську школу. Брат Михайло пізніше звав жартома своє «Уездное училище» Гадяцьким університетом, бо ще й довго не було в Гадячому старшої школи за нього; лише в кінці XIX віку земство відчинило в Гадячому Торгову школу, а пізніш і дві гімназії (хлоп'ячу й дівочу); ветхий [...] будинок давнішого «Уездного училища» земство розібрало і на тім же самім місці збудувало двоповерхове «Высшее начальное училище». Пізніш доля мовби схотіла справдити жарт Михайлів про Гадяцький університет, чи, може, долі самій заманулось пожартувати, тільки літом 1919 року в будинку Вищої початкової школи (що стала на місці колишнього «Уездного училища») відчинено, досить бучно, ще вищу школу і таки справді названо її — Гадяцький народний університет. Се звучало гордо: в Гадячому — університет! Але той університет існував лише два місяці: зачинився за недостачею коштів, професорів і студентів...

Вертаюсь до пробування брата Михайла в Гадяцькім училищі. Я не можу пам'ятати сього часу, бо я була тоді ще дуже мала: як Михайло вже й кінчав училище (в 1853 році), то мені було всього 4 роки. Одначе знаю дещо про той час від самого Михайла, від мами й від інших людей, близьких до нього.

Коли Михайла мали віддавати до училища (1849 року), у нас оселилися два маминих племінники, два Колі — Микола Шульженко й Микола Політика (Політиченко); наш тато підучував їх до вступу в училище разом з Михайлом, та й потім наглядав хлопців, як вони вже й вступили до училища. Хотів тато, щоб вони вчилися в нього й французької мови; отже, Михайло та Коля Шульженко і вчилися, але Колі Політиченкові трапилась така притичина, що він вчитися французької мови не міг: казав, що не може справитися з французькою вимовою, бо може вимовляти mon, ton, maman та інші французькі носові звуки тільки тоді, як стисне собі носа пальцями. Тато такого способу вимовляння не вхвалив, і прийшлося французьку науку з сим небожем кинути. Та й взагалі сей Коля пізнавати «бездну премудрости» охоти не мав. Що ж до Колі Шульженка, то він вчився з Михайлом досить рівно по всіх науках, і, {стр.421} по скінченні училища, вони разом вступили до Полтавської гімназії.

Якось не дуже давно, у 1917 р., пізналась я в Гадячому з одним товаришем Михайловим по училищу. Се був старенький, але ще міцний гадяцький міщанин Петро Заколодязний, чоловік розумний і моторний. Він сам пропитався до мене й розповів дещо про своє спільне з Михайлом учіння в училищі. Розповідав про свої дитячі забави школярські, як грали в нашому дворі у м'яча, пускали змія, як спускалися з нашої гори зимою, на книжках (на історії Устрялова або на географії Ободовського), як ходили до ратуші, городської управи, дивитись на тих давніх радників, урядовців сього встановища... За спогадами П. Заколодязного, сі члени ради городської зійшли вже тоді на якісь комічні постаті,— в довгих балахонах (каптанах?), у величезних брилях, — і мало не завжди були під чаркою. Чи се вже в такі особи повернулися колишні «райці магістратські»? Хлоп'ята-школярі ходили вже тільки, щоб з їх посміятися!..

На думку д. Заколодязного, брат Михайло був надзвичайно здатний до науки. «Куди нам було до нього! — мовляв сей Михайлів товариш по вчилищу.— Куєш, було, куєш той урок, насилу витовчеш, а Драгоманов раз прочитає — і вже зна».

Нічого, одначе, нема дивного в тім, що товариші не могли дорівнятися Михайлові в здатності до вчіння: для них книжка взагалі була твердим каменем, «гірким плодом», а Михайло був уже добре обізнаний з книжкою, настільки привчений до читання, до розуміння прочитаного, що й до вступу в училище залюбки прочитав багацько книжок з батьківської збірки; між іншим, мовляв він, ще малим двічі прочитав «Историю государства Россійскаго» Карамзіна. То певне, що Заколодяжний, чи інший такий товариш, не міг би сполуватися з М. Драгомановим.

За «отличные успехи в науках» Михайло одержував «награды» книжками; одна з них, хрестоматія Галахова, гарний збір зразків з російської словесності, служила потім і нам, меншим.

Оповідав добродій Заколодязний про цікаву особливість Михайлового пробування в училищі: його (в ті часи) ніколи там не били і взагалі ніяк не карали. {стр.422} (Власне, батько наш поклав таку умову, як віддавав Михайла до училища). Одного разу хотів був котрийсь учитель покарати Михайла, але він «не дався», мовляв Зак[олодяжн]ий. В того вчителя був такий спосіб карати учнів: котрий школяр щось там напрокудить у класі, то вчитель каже йому взяти обома руками книжку, держати її над головою і так стояти який час перед всім класом, поки вчитель не скаже «годі». Якось і Драгоманов пустував за уроком, щось там коїв. Учитель і йому сказав держати книжку над головою. Драгоманов не схотів і пошпурив ту книжку додолу. Другого дня прийшов батько («старий Драгоман») і нагадав в училищі, що він же просив не карати його сина ніяк, а коли що трапиться, сказати йому, батькові, він з сином поговорить, і хлопець тоді, з певністю, нічого лихого не робитиме.

Так і було: Драгоманова більше не займали. Він шанувався без кар.

Того ж 1853 року, як Михайло скінчив училище (весною) та перебув дома й літо, батько повіз його разом з Миколою Шульженком у Полтаву й віддав учитися в гімназію.

Се був уже виліт з родинного гнізда...

Але від Полтави до Гадячого недалеко (лише 110 верстов), отже, додому приїздилося часто і зв'язок з родиною був міцний ще й за часів пробування в гімназії.

Про наших батьків згадує Михайло в своїй автобіографії з почуттям вдячності, з твердим признанням одержаного від батька духово-коштовного добра. Він каже: «Охоту до читання та свого роду політики я перейняв змалку од батька і за його приводом ще школярем гадяцької школи перечитав майже всі цікаві книжки з його книгозбірні». Далі: «Щиро повинен я дякувати батькові своєму за те, що він розвинув у мені інтелектуальні інтереси та що між нами не було розладу морального й боротьби — явище незвичайне в Росії і тепер, а колись — тим більше».

Дійсно, такий батько міг розвинути інтелектуальні інтереси у своєму синові. Поза оточенням, так би сказати, етнографічним, в хаті нашій трималася атмосфера інтелігентності: батько до кінця свого життя виписував собі газету («Санкт-Петербургские ведомости»), журнали («Библиотеку для чтения» й ін.), альманахи. В одному {стр.423} альманахові, — здається, він звався «Гирлянда»,— уміщено було батькове оповідання за підписом «Петр Драгомановъ». Оповідання було народницького напрямку, змістом його було нещасливе кохання одного візника («ямщика») з сільською дівчиною. Коли я читала те оповідання, бувши підлітком та знайшовши його в наших книжках, мені було втішно бачити батькове ім'я, надруковане в книжці, одначе не зосталося в мене враження, що те оповідання було написане якось особливо гарно; але все ж було його надруковано в столичному літературному збірнику, то можна думати, що якусь літературну вартість воно мало. У кождім разі, сей друкований твір свідчить, що була в нашого батька якась письменницька поваба й здатність і що коли нащадки його, починаючи з сина Михайла, виступали на полі письменства, то мали до того призвід у традиції своєї сім'ї; менша чи більша здатність і хист — се річ інша, залежна від багатьох причин, але має вагу існування родової зав'язки, природженої кебети письменницької у нащадків.

Про значні інтелектуальні інтереси свідчить сила всяких виписок, що робив для себе наш батько: по ньому зістались цілі зшитки з виписками відомостей юридичних (був же він юриста), історичних, спостережень славетних мандрівців. Був осібний зшиток — скорочений переклад якогось висліду про Велику Французьку революцію.

Були й записи етнографічні, власне збірники народних українських пісень. На жаль, всі ті збірники (як і всі зшитки з виписками) загинули; про них зосталися лише спогади, між іншим, у брата Михайла (в тій же його автобіографії).

Думаю, що батькове записування українських пісень має зв'язок з працею двох гадяцьких письменників — А. Метлинського й М. Макаровського [10]. Амвросій Метлинський доводився нашій мамі свояком (по її материнському родові Стишевських), часто бував у нас; але власне знався з татом, на маму не вважав зовсім: мав чудернацьку вдачу — духом ненавидів усе жіноцтво, весь рід жіночий, навіть малих дівчаток. Як довідувався, приїхавши з свого хутора до нас, що тата нашого нема дома, то зараз же виходив з хати, навіть не повітавшися з мамою чи з якою іншою істотою жіночою; з татом же {стр.424} нашим охоче бачився й розмовляв. Можливо, що татове записування українських пісень було надихом Метлинського, відомого збирача їх; у кожному разі, було в Метлинського якесь близьке поєднання з татом, що виявилось і в спільній праці — записуванні пісень Гадяцького повіту.

Михайло Макаровський був наш близький сусіда по своєму гадяцькому дворищу. Він теж приятелював з нашим татом, а сестри його — з мамою. Вірші його (поеми «Наталя» й «Гарасько, або Талан в неволі») Метлинський видав у Харкові в «Южному русскому зборникові», а се теж вказує на єднання місцевої інтелігентської сили в Гадячому. Як відомо, ні власні вірші Метлинського, ні поеми Макаровського не сяють великою поетичною вартістю, але все ж вони, разом з етнографічною працею Метлинського й такими ж самими записами третього гадячанина, нашого батька, вказують на існування прихильників українського слова в такому глухому місці, як Гадяче, і в таку давню пору.

Макаровського я не пам'ятаю, а сім'ю його, сестер, знаю добре. Сама їх домівка робила враження великим портретом Богдана Хмельницького (в шапці з перами, з булавою в руці) і дивною для нас, дітей, книжкою — історією України («Малой Россіи») Бантиша-Каменського. Я не знаю, чого й нас, дітей, водили в гості до Макаровських (я пам'ятаю тільки дорослих двох панночок Макаровських); видно, щось близько зв'язувало обидві сім'ї. [...]

Не знаю, звідки наша мама знала уривки з «Енеїди» Котляревського; але нам було дуже втішно, як вона проказувала напам'ять (не то для себе, не то для нас) ті уривки.

Може, знала їх від когось із старших родичів, а більше того, що від своєї дружини, бо вся її освіта взагалі прийшла з сього джерела. Треба сказати, що, не бувши ніде в науці і навіть нікуди не виїжджаючи з свого Цяцьчиного хутора аж до самого шлюбу, мама наша зосталась наполовину неграмотною, бо не вміла писати; могла тільки підписати своє ім'я й прізвище; навіть листи до дітей, що мама посилала пізніше, писав завжди хтось інший, а мама тільки підписувала під ними — «Елизавета Драгоманова»; але читати вміла і дуже люоила читання; мовляла, що привчив її до читання наш тато. А при-{стр.425}вчившись, читала дуже багато; навіть як помер тато і як ми всі повилітали вже з родинного гнізда, то мама й тоді, проживаючи в Гадячому самотою (не хотіла виїздити звідти нікуди надовго), завжди виписувала собі газету й журнал, бо цікавилась і політичними новинами, й красним письменством. По своїх поглядах була цілком під надихом татовим.

Такі самі «інтелектуальні інтереси», як то згадує про них брат Михайло, защепив наш тато і своїй дружині.

Про те ж, які саме були переконання й погляди нашого тата, можна до певної міри бачити й з того, що сказано вище.

Михайло так писав про світогляд і напрямок батьків: «То була мішанина християнства з філософією XVIII віку та якобінства з демократичним цезаризмом».

Означення цілковито вірне, власне так і було.

І та мішаниця релігії, не тільки обрядової, а релігії яко вищої ідеї християнства, з новішими ідеями гуманізму, поваги до прав людини відбилася й на взаєминах нашого батька з людьми близького оточення його; в той час, коли повновладно панувало деспотичне право, коли з кріпаками можна було робити, що хотіти,— у нас ніколи нікого не били, ні з кого не знущались; в ту пору, коли в педагогіці шкільній і хатній учити мало собі синонім бити,— нас, дітей, не тільки ніколи не били, а навіть ніякими іншими способами не карали; отже, ми виростали, не бачивши ніяких диких сцен розправи сильного з підвладним, старших родичів — з тілом і душею беззахисних дітей; для наставляння на добрий розум було тільки спокійне, лагідне слово.

Думаю, що велося так не тільки завдяки природній лагідній вдачі нашого батька, а й завдяки його освіті та присутності у нього спогаданих вищих ідей. Мама ж ішла слідом за ним.

Либонь, ота мішанина вищої християнської ідеї з філантропією водила нашого батька й до тих безпомічних людей, хворих на холеру.

Михайло зовсім слушно дякує батькові й за те, що між ним і сином «не було розладу морального й боротьби». Мабуть, се насамперед стосується до питання релігійного. Наші батько й мати були, відповідно своєму часові, люди дуже набожні і дітей старалися виховувати теж в дусі релігійному. Але Михайло зарання, ще в гім-{стр.426}назії, досить грунтовно пізнався з позитивними науками, там же (ще в гімназії) перечитав багато творів, що, при його взагалі аналітичному розумові, могли надати раціоналістичного напрямку його думці; отже, ще в ранньому юнацькому віці відійшов Михайло далеко від релігійних переконань своїх старих (хоч багато Михайлових товаришів зоставалося,— не то в гімназії, айв університеті,— вірними «старим завітам»). Одначе те радикальне розходіння думок в справі релігійній не викликало дійсно ні боротьби, ні ворожнечі в нашій сім'ї між старим і новим поколінням; я не пам'ятаю ні одного разу, щоб Михайло допустився різкої критики, а тим паче якогось грубого висміювання, зневажання того, що для наших старих було святим... Не пам'ятаю я такого, щоб наші старі картали когось із дітей за «вільнодумство». Тут була неначе якась мовчазна поспільна угода: я не перечу твоїй новій думці вільній, а ти не руш моєї душі... Така обопільна обережність, пошана лишилася на весь вік.

Кримська кампанія [11], ота велика, така нещаслива для Росії війна, зосталась і в наших дитячих спогадах, хоч ніхто з нашої родини не був у військовій службі. Багато було розмов між дорослими ще з самого початку війни, хоч багато було в тих розмовах незрозумілого для нас: як се так, що війна зчинилася за якісь там ключі? Які ключі?.. Кажуть, від гробу господнього. Нащо ж його замикати? І кому потрібні ті ключі? чого за них воюватися?.. Тим часом говорилося, що багато везуть ранених на війні, багато й убивають там наших вояків... Для ранених, щоб гоїти рани, скубли по хатах «корпію»; давали й нам, дівчаткам, шматочки старенького полотна, щоб ми розсмикували їх на окремі ниточки; потім ту смиканину по хатах збирали й кудись одправляли для закладання того м'якенького клоччячка в рани... Такий се був, у ті часи, знадібок при коруванню ран...

Везли через наше місто якихось полонених турків. Якось, на Великдень саме, що прийшовся дуже рано, напровесні, зайшли на наш куток і посідали на пригорі, на сусідньому цвинтарі, троє турків; ми боялись їх, виглядали тільки через тин, хоч і не було чого боятись: вони сиділи такі нужденні, беззбройні, так смутно дивилися на весняну повінь... Ну, а все ж то були турки, справжні, в {стр.427} чалмах, у якомусь чудному вбранні; обличчя темне, очі такі чорні.

Наш тато пішов до тих бранців і закликав їх до нас у хату; казав мамі, що годиться в таке велике свято пригостити й ворогів... На столі, по звичаю, стояли паски й багато всього їстівного; одначе турки не все могли їсти,— додержували свого закону,— тільки охоче їли паску, взяли дечого й з собою. Відходячи, говорили щось таке незрозуміле, прикладаючи руку до чола, до грудей. Острах і жаль брав нас, як дивились ми на них...

Переїздили й наші вояки, дехто з них без руки, без ноги... Один такий офіцер без правої руки зостався й надовго в Гадячому; пізнався де з ким, приходив часто й до тата, багато чого розповідав про війну.

Дивна річ! Війна ж кінчалася дуже нещасливо для російського війська, отже, можна було ж сподіватися зовсім іншого змісту від російських тих творів з поводу її, що ходили по руках під кінець війни; але ні: осібні вірші й цілі зшитки їх повні були всяких зухвалих прикладок та глуму над ворогами, неначе б ті вірші йшли з руки переможців!

До нашої хати теж доходили ті чванливі, гумористичні твори, такого змісту, наприклад:

Вот в воинственном азарте
Воевода Пальмерстон
Покоряет Русь на карте
Указательным перстом.

І так далі всякі присмішки. Були й вірші мовою українською:

Сидить Абдул, 
Губи надув, 
Та й думку гадає: 

«Що то моє
Турецькеє
Військо поробляє?..»

і т. ін.

Наші хлопці теж проказували, часом приспівували ті віршики. Чи в тім виявлявся якийсь патріотизм, що захоплював і підлітків, чи віршики заучувались просто ради їх сміхотворного вислову?.. Думаю, вабило останнє.

В одному життєписі брата Михайла говориться, що в дуже молодому вікові він перебув добу російсько-патріотичну. Я такої доби в житті Михайловім не знаю; хіба б якийсь правопатріотичний настрій мав приходитись до тієї пори в Михайловім житті, коли «патріотичний» настрій під час напруженого військового стану, тієї нещас-{стр.428}ливої кримської війни, міг до деякої міри відбитися й на чулому настрої підлітків; одначе такого настрою ще не можна бачити в зацікавленні напівдитячому тими патріотичними віршами, бо привертати увагу й підлітків міг самий гумористичний склад тих віршів; діти такий склад люблять, тішаться ним. [...]

Щодо Михайлового розвитку взагалі, то Полтавська гімназія дала юнакові багато (хоч і була вона школою тих давніх часів, далекою від ідеалу і по методах навчання, і по звичаях педагогічних взагалі). Особливо вдалим був на той час, власне, самий склад учителів. Деяким своїм учителям Полтавської гімназії Михайло й присвятив ті відомі його вдячні спогади. Книжок же Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл, пізнішого часу, здобувши собі позашкільну освіту тільки з деяких щуплих брошурок, здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі, може, невідомі їм і по іменах,— як Щлосер, Маколей, Прескот, Гізо [12]. Про письменство ж красне вже зайве й казати! Ще й для нас, менших, зоставив Михайло дома, в Гадячому, найвидатніші твори Діккенса, Теккерея, Вальтера Скотта (в російських перекладах) [13].

Розумова працьовитість Михайла визначалась помітно ще й у гімназії: опріч того, що був він у гурті перших учнів у класі, ще самохіть (на свою руку) вивчився німецької мови, був редактором рукописного часопису гімназичного.

Такі були Михайлові інтелектуальні інтереси в гімназії, розбуджені в Гадячому.

Самого вступу Михайлового до гімназії я не пам'ятаю. Найперший образ його з гімназичних часів, що відбився в моїй дитячій пам'яті, був такий: тато привіз якогось ніби чужого хлопчика в чудному вбранні,— в дуже короткій курточці, тільки до пояса, щільній, з ясними великими ґудзиками. Отож, либонь, я вперше побачила свідомо ту гімназичну курточку і через те вона зробила таке враження, що і зосталась у пам'яті тільки курточка...

Не знаю, від якого часу після того мріється другий образ, уже повніший і ясніший: ось той самий хлопчик у курточці, тільки я вже знаю, що се наш Миша; хлопчик дуже швидкий, бігає по всіх кімнатах, всі його цілують...

Далі. Невідомо, коли воно було,— мабуть, Михайло був уже в 3-м класі, — тільки се вже ціла подія; в ній Миша {стр.429} й все належне оточення виступають виразно. Тато привіз Мишу, а разом з тим дві ляльки з Полтави, такі прехороші, з камінними голівками, в рожевім убранні, одну сестрі Варі, більшу, а другу — мені. Літо; ми сидимо надворі, на ґанку, граємось тими ляльками. Коло самого ганку висока драбина, що мала завжди стояти коло дому на випадок пожежі. (По тодішніх поліцейських приписах на самій покрівлі повинна була стояти й діжечка,— зелена,—з водою напоготові). Граємось. Де не взявся Коля Політиченко,— він гостює в нас,— і почав дражнитися з нами; далі схопив наших ляльок, наших прекрасних нових ляльок, мов кіт, подрався на драбину і почепив їх високо на щаблі, щоб дощу просили ( бо тоді в гадяцьких дітей був звичай вішати жука-рогача за роги, щоб випросив дощу). Ми зчинили страшенний крик, плач! На той лемент вибіг Миша; він почав дуже сварити Колю за те, що обіжає малих дівчат, швидко поліз на драбину сам і визволив наших ляльок. Ми не знали тоді слова «геройство», «великодушний вчинок», але вдячна радість наша була велика!..

Не знаю чого в пам'яті в мене зостався такий живий спогад про те, як Миша привіз одного разу (певне, вже бувши в которому старшому класі) чималий друкований портрет свого улюбленця, Гоголя, і оправляв його сам. Ми товпились коло стола під час тієї роботи. Миша накрив портрета скляною шибкою, облямував папером та золотим бордюрчиком, а на ріжках підклеїв під склом, навскіс, величенькі букви з золотого паперу: на одному ріжку, було Вели, на другім — кому, на третьому ріжку внизу — сла, а на четвертому — ва. Все ж разом становило: Великому — слава. Той портрет дуже довго висів у нашій залі на стіні, на чільному місці. Сам Миша почепив його, яко дарунок рідній домівці. (Пізніше з тією ж метою Михайло,— вже за своїх студентських часів,— привіз і залишив дома портрет славутнього педагога й ученого Пирогова).

Здається, вже бувши у 7-му класі, Михайло надзвичайно втішив усю хатню громадку, показавши нам у своїй особі «Наталку Полтавку» Котляревського. Так, всіх дієвих осіб тієї комедії, чи оперети, показав він у одній своїй постаті (зостаючись таки в гімназичній курточці). Тільки пояснялось кожного разу, хто саме говоритиме: «оце дівчина Наталка», «а оце — Возний, що хоче одру-{стр.430}житися з Наталкою», і так далі. Де треба було співати, там співалося. Голосу особливо гарного у Михайла не було ніколи й потім, але як співав, було, своїм дітям або показував кому мелодію пісні, то, жартуючи, казав: «В імператорських театрах не виступаю, а для хатньої сцени голосу мого досить». Не знаю тільки через віщо, співаючи в «Наталці Полтавці» на гадяцькім хатнім кону, дуже розмахувалося руками, зовсім по оперному; чи то взагалі для виразності співалось так, чи, може, такий спосіб виконання співу вживано взагалі співцями-аматорами того часу. А власне ж, тільки від таких виконавців міг Михайло перейняти виконання «Наталки Полтавки», побачивши її в Полтаві в якому аматорському, мовляли тоді, спектаклі.

Всім споглядачам,— і дітям, і челяді,— «Наталка Полтавка» навіть у виконанні Михайловому дуже сподобалась, хоч ні ми, ні інші присутні зовсім не знали, що то воно за видовище було, бо ніхто з нас ніколи ніякого театру не бачив! Взявши на увагу, що «голови слухащі» з такою заохотою прийняли «Наталку Полтавку», Михайло навіть удруге показав її нам, вибравши знов такий час, коли старших не було дома. (Либонь, присутність їх! варувала б його). А було се на різдвяних святах, то розвага театральна була тим більш до речі!..

Захоплення самого виконавця «Наталкою Полтавкою» (настільки значне, що він охоче показав її аж двічі) доводить, що полтавські гімназисти були в той час, в кінці 50-х років минулого віку, під надихом... загарливих старших патріотів українських, таких, як Пильчиков, Кониський, Милорадовичка та інших. Власне, Єлизавета Милорадовичка, приятелька Пильчикова, влаштовувала й українські «любительські спектаклі».

Останній рік перебування Михайлового в гімназії (рік 1859-й) я, звичайно, вже пам'ятаю дуже добре, бо вже мені кінчалося тоді 10 літ. Отже, й подію виключення Михайлового з Полтавської гімназії пам'ятаю гаразд.

Сталась та причина зовсім несподівано. Ждали тато й мама, що син їх незабаром приїде укінченим гімназистом, дійшовши, звичайно, кінця курсу щасливо, так як то бувало при скінченні попередніх класів, коли Михайло все привозив то похвального листа, то якусь книжку — «на-' граду» за «благонравіє» і «успехи в науках». Аж тут при-{стр.431}йшов якийсь лист, що вдарив неначе бомба в нашу тиху оселю!

Що таке?.. Тато й мама вражені, без краю стурбовані: Миші біда, якесь лихо сталося, якась напасть... Говорять, що, може, Мишу виженуть з гімназії!.. Як се так? Хіба се може бути?..

Тато поїхав до Полтави; власне, його викликано туди через ту ж таки напасть. Шкода розпитуватись, бо малим про поважні речі не говорять... Тільки з уривків від розмов можна було дещо довідатись, доміркуватись.

Справа ж була так.

Інспектор якось пробирав одного малого учня, гімназистика, за якусь провину і назвав його дурнем. Михайло якраз натрапив на ту розмову чи суперечку, встряв у неї й собі, почав доводити інспекторові, що він не має права лаяти учнів, і сказав щось образливе для самого інспектора.

Інспектор «дав ход» прикрому випадкові, у справу вмішався директор гімназії, і дійшла вона аж до «Учебного округу» (київського, а до нього ж належали й школи полтавські, себто й Полтавська гімназія). Полтавський гімназичний уряд надав провині Драгоманова такої великої уваги, невважаючи на прохання товаришів Михайлових і скількох учителів, прихильних до нього, незважаючи навіть на сприяння Михайлові з руки самого попечителя округу, Пирогова; гімназичний уряд, власне директор гімназії, рішуче постановив: Михайла Драгоманова за його провину (зухвале слово, сказане інспекторові) з гімназії вигнати, хоч йому зоставалося всього зо два місяці до скінчення гімназичного курсу.

От по цій то прикрій справі й було викликано батька в Полтаву. Тут йому сказали, розповівши докладно про Михайлову провину, що нехай він вибирає одно з двох: або сина його, Михайла, виженуть з гімназії, не давши йому докінчити курсу і при тім без права вступу в якусь іншу школу, або нехай він, батько, висіче сина різками таки тут, у Полтаві в гімназії, щоб усім учням було відомо про ту кару, щоб вони не надилися допускатись «дерзкого» поводіння супроти свого начальства.

Батько зостався вірний своїм переконанням і вибрав перше, сказавши, що хоч йому дуже тяжко бачити велику перешкоду на синовому життєвому шляху, коли хлопець не могтиме скінчити гімназії та йти далі, але він, {стр.432} батько, волить прийняти вже таке лихо, аніж висікти сина різками: не бито його малим, тим паче неможливо завдавати йому такої ганьби, коли він став дорослим юнаком. Нехай буде, що буде!

Отже, Михайла викинули з гімназії! Ще хотіли були дати йому при тім свого роду «вовчий білет», написати, що він «исключается из гимназіи с тем, чтобы его впредь никуда не принимать»; але вже вчинили волю славетного попечителя округи Пирогова, згодилися написати замість «исключается» — «увольняется» (ніби по своїй волі), через те зоставалось хоч право вступити в університет.

Такий був несподіваний кінець Михайлового вчіння в Полтавській гімназії... Вся та історія з його вигнанням наприкінці гімназичного курсу в біографіях його відома; останнім часом здобуто чимало документальних знадібків, належних до тієї історії,— цілу переписку по тій справі: з неї видно, що саме доводив інспектор, що писав сам М. Драгоманов, як висловлювались його товариші, гімназична рада («совет»), округ і ін. Все це доволі цікаво. Нема тільки між тими документами одного, що мав би бути найцікавішим для вияснення справи з вигнанням Михайла; а не знайдено такого документа через те, що його й не могло бути серед урядових документів, бо торкався б він особистої справи, досить делікатної, власне образи одного діяча, багато значнішого, ніж якийсь там інспектор. Власне, через ту образу й було збито таку велику бучу в гімназії, що внаслідок її Михайло «вилетів» з гімназії.

Річ у тім, що під той час був у Полтаві губернатором Волков, урядовець потужний і суворий, що надовго дався взнаки полтавцям і дрібнішим, і поважнішим. Мав він, одначе, й ту особливість, що був прихильником жіночої краси. В Полтаві ж на ту пору була, між іншими місцевими красунями, одна особливо вславлена вродливиця, панна Калиновська. Губернатор Волков на якомусь там банкеті в «благородном собрании» (сказати б, у клубі) накинув оком ту вродливу дівчину і почав до неї залицятись. По городу пішов про те поговір... Нічого такого особливого в тім не було. Калиновська була, як казали, «хорошого роду» і додержувала добрих звичаїв, отже, ні на яке зводіння й не могла б здатись, але молодь її кругу, в тім гурті й деякі старші гімназисти (що в таких містах, де нема університету й студентів, теж грають ро-{стр.433}лю кавалерів), усе-таки гнівалися на те, що губернатор Волков «чіпляється» до їх знайомої вродливої панночки. Хтось із молоді, може, на осторогу Калиновської, а більше того, що на прикрість Волкову, написав (красками на папері) карикатуру, підписав під нею цікавенький віршик і, пустивши ту карикатуру по руках, ще приклеїв її серед міста, в Александрівському садку, близенько біля губернаторського дому. На карикатурі ж було намальоване пишне деревце, червону калину, і перед нею вовка, що ласо дивився на неї. Під малюночком стояв такий віршований підпис:

Червона Калинонько, 
Бідная головка, 
Стережися, прехороша, 
Ти хижого Вовка! 

Бо Вовк хижий тільки дбає
Про свою забаву,
Пограється та й покине,
Пустить лиху славу!

Баєчна подобизна, ніби алегорична, була досить прозора: которі мудріші з полтавців-споглядачів, ті швидко догадувалися, що хороша Калина — се Калиновська, а хижий Вовк — Волков; угадав алегорію й Волков, коли довідався про карикатуру. Малюнок і підпис дуже розлютували його. Звичайно, його поривало довідатись про те, хто автор тієї образи, такої зухвалої, і — покарати суворо! Почали шукати, кому це відати належало. Слід показав неначе б на гімназію... В гімназії виходив тоді рукописний малий часопис, а редактором його був гімназист Драгоманов... Якраз трапилось, що він показав своє зухвальство супроти гімназичного начальства, інспектора. Отже, досить було, щоб губернатор сказав директорові, що його гімназисти розпущені, пишуть пасквілі, що винуватого треба покарати, як директор натиснув більше на справу Драгоманова з інспектором. І Драгоманова покарали якнайтяжче, викинувши з гімназії, не давши йому докінчити скількох місяців курсу.

Такий причинок (образа самого губернатора) більше пояснює сувору розправу з Михайлом, ніж тая звада з інспектором. Перш за все, не таке-то вже «велике цабе» був гімназичний інспектор, таки ж це навіть не директор, а такий службовець, що має суперечку з учнями щодня; в кожнім же разі за якесь там гостре слово, сказане йому, хоч би й положено було на учня кару, то таки, з певністю можна думати, не таку сувору, як було з великою впертістю доконано супроти Драгоманова: вигнати пер-{стр.434}шого учня з гімназії, не давши йому навіть докінчити курсу, ще й хотіти дати йому свідоцтво, щоб його в іншу школу не приймали,— се була кара вже значно більша від провини. Коли ж образа ніби торкалася такого дійсно «великого цабе», як губернатор Волков,— се інша річ! Тут справді можна було збити бучу велику. Бо досить було б довести з руки губернаторової, хоч би й до самого міністерства освіти, що завдяки поблажливості гімназичного уряду гімназію «розпущено», то можна було злетіти з посади й самому директорові!..

Отже, цілком признаючи суперечку Михайлову з інспектором (вона, разом з усією належною до неї перепискою, була), можна думати, що суперечку ту було взято лише за приключку до тяжкого покарання обвинуваченого Михайла; дійсною ж причиною здійнятої бучі й вигнання його з гімназії була образа губернатора та його насідання на гімназичний уряд. Мовляли німці, «тут закопано собаку» («Da liegt der Hund begraben!»).

Одначе ся пружина орудувала, звичайно, за лаштунками, і зовсім зрозуміло, чому про неї не знаходиться сліду в офіційній переписці. Волков, звичайно, не міг бажати, щоб про зухвалий жарт над ним пішла ще більша поголоска та щоб в урядовому світі було якось зазначено його причетність до тієї глумливої справи. Та й як офіційно ставити обвинувачення гімназистові в тім, що він намалював дерево з червоними ягідьми й вовка? Тоді треба було б дешифрувати малюнок і сказати, кого вгадують у постаті хижого вовка... Бо тільки тоді набував би малюнок злочинного змісту, достойного покарання його автора. Отже, такого обвинувачення нікому в гімназії й не ставлено. Про карикатуру там уголос і не говорено. Губернаторові Волкову лише було доведено, що винного покарано, вигнано з гімназії. На тім уже Волков міг зірвати свою злість і заспокоїтись, бо вже більшого гімназичний уряд не міг зробити.

Чи був автором карикатури й віршика взагалі хто з гімназистів? Навряд. Правда, ні простенький малюнок, ні такі ж простенькі вірші під ним не потребували великого хисту, але все ж можна думати, що автором був тут який-небудь старший лицар, більше зацікавлений тією справою залицяння до вродливої панночки, ніж юнак гімназист.{стр.435}

В кождім разі, не Михайло був автором того малюнку й віршика. До малювання він взагалі й хисту не мав, а вірші, особливо жартливі, хоч і міг складати (складав їх і в пізнішому віці для хатнього вжитку; Михайло було каже, жартуючи: мало не кожна грамотна людина пробує складати вірші, вся річ у тім, щоб завчасу спинитись, як віршування виходить «не до шмиги»)... але автором віршів до тієї карикатури Михайло не був.

Коли наш тато був у Полтаві, викликаний по Михайлове справі, то чув він там і про карикатуру на Волкова. Хто йому казав про неї — невідомо, але в сім'ї нашій була розмова про те; питали в Михайла дома, чи то він писав ту карикатуру. Він одповів, що ні, і хто її писав — не знає.

Пам'ять про карикатуру жила довго в Полтаві; підпис під нею пам'ятали пізніше й деякі тогочасні гімназисти. Микола Шульженко, що передав мені той віршик на пам'ять, спогадуючи полтавське життя багато літ пізніше, гадав, що даремне подейкувано, ніби карикатуру й вірші написав хтось із гімназистів: «Се не могло б затаїтись у нас, ми знали б і автора,— казав Микола Шульженко,— тим часом ми зовсім не знали, хто й що».

Лиха помилка з тим авторством коштувала нашому татові багато здоров'я, бо й одразу був він дуже стурбований тією напастю на Михайла й потім немало смутився, думаючи про те, що буде з Михайлом далі. Все вони вдвох з мамою говорили про це. Прикро було татові і з гостями говорити про Михайлову «історію»... Як се так? Був такий надійний хлопець, і ось тобі — не дають скінчити гімназію, вигнали!..

Отже, тато наш, та й мама, були все літо зажурені, заклопотані тією напастю та невідомістю, яке буде далі з сином. Одначе Михайло хоч був збентежений, приїхавши з татом з Полтави, але незабаром якось оговтався і бадьорився. Молодості взагалі властиво бадьоро, з певністю дивитися в прийдешнє!.. Треба буде тримати екзамен (ми чогось вимовляли це слово — «екзамент»), то що? Михайло був, либонь, певен у тім, що витрима його. А все інше — якось буде!.. Знайде собі спосіб життя в Києві.

Про Київ таки гадав; про це раз у раз говорилося. Михайло немов почував, що вже не буде в Гадячому таким частим гостем, як пробуваючи в Полтаві, і, мов, на {стр.436} прощання, ходив по близьких гадяцьких околицях. Часто брав і декого з нас.

Найближче наше місце для гулянок — два цвинтарі коло нашого двора: на одному була колись церква («Успенія») і на другому теж (церква «Покровська»). Обидві ті церкви давно згоріли; за наших дитячих часів зоставались тільки круглі рови на тих місцях, де були церковні підмурівки, та стояли ветхі каплички (по-гадяцькому — «камплички»), дерев'яні, темні, мовби смутні, з маленьким похилим хрестиком наверху, на покрівлі; кожда з двох капличок стояла на меншому круглому горбочку, там, де був колись алтар («вівтар» — казали ми). Більш нічогісінько не було вже й за наших часів на тих цвинтарях. Тепер же нема ні капличок-пам'яток, ні ровів. А за наших дитячих літ цікаво було бігати, ховатися по тих ровах, та й краєвиди відкривалися гарні з самого краєчку тих виступів, де стояли колись церкви.

Ходячи з нами, Михайло, бувши того літа особливо ласкавим до нас, казав нам, які то були церкви, як вони звались, коли погоріли (давно, давно!), біля якої церкви поховано гетьмана, що загинув під той час, як збунтувалося проти нього військо[...].

Було ще одне цікаве місце для гулянок, але туди вже нас не пускали самих, бо се було значно далі від нашого двора, за глибоким яром. Се теж крутий виступ, що висторочується далеко вперед між двома ярами. (Все гадяцьке узгір'я ділиться на такі виступні, вужчі або ширші, відрізнені один від одного ярами). Сей виступень, що я про нього кажу отут, повернений стрімким кінцем до Псла, до його широкої оболоні, лучиться з містом лише вузькою шиєю, а крайній кінець його розпросторюється чималою площиною, природно й штучно розрівняною. З одного боку тієї високої площини йдуть останки земляного валу: він круто стримить над спуском до глибокого, розлогого яру, що біліє такими чепурними хатками та зеленіє розкішними садками гадяцького передмістя Заяр'я. З валу такий гарний позір на те зелене Заяр'я.

От на сей виступень ми й охотилися ходити на прохід. Се так і звалось — ходити на вали, на замок. Тоді (70 літ назад!) ще жило це слово, бо й справді на тій горі, на площовині, оточеній валами, стояв колись гетьманський замок. За часів нашого дитинства не було навіть убогих {стр.437} руїн від того замку! Ні цурочки, ні цеглинки малої... Все мов лизень злизав!

А однак замкове містище не порожнювало й тоді: стояв на великій горі, якраз на тій горішній площині, де був колись гетьманський замок, оточений земляними валами, інший «замок» — тюремний. Так, стояла тут, стоїть і тепер звичайнісінька тюрма, збудована при цареві Миколаєві І. (За часів нашого дитинства це був найбільший будинок в Гадячому). Висока озія на два поверхи вишкіряється двома одноманітними рядами вікон, окутих гратами. Біле тинькування мало б надавати якоїсь веселішої подоби тій камениці, але сьому будинкові біла барва надає мовби тільки більшої зимності. І стоїть він на тій Замковій горі відлюдний, понурий, мовчазний, як усі в'язниці. [...]

Сумне й неохвітне місце. Крізь грати часом маячить нужденне, замліле обличчя, дивиться на вільне, широке видноколо...

Поуз тюрму вздовж валу йде дорога, ходять по ній люди: інше сяде й на валу. Отож ходили й діти, а між тим гуртом і ми (з Мишею нас пускали туди). Михайло казав нам, чого гора зветься Замковою, показував у напівосу-неному, пощербленому валу більшу пробоїну, де було коли вроблено браму, спуском до Псла. Чули ми від брата, а пізніше чула я й від інших гадячан, легенду про новий «замок» тюремний. Легенда каже таке: «Як скінчили будувати нову тюрму, то приїхав якийсь там значний урядовець,— був він ще й князь,— та й подавсь подивитись на нову скарбову будову. А коло тюрми було чимало селян, що позганяли їх з підгородніх сіл з підводами: вивезти позосталий знадібок (цеглу, пісок тощо) та розрівняти землю коло будинку. Князь подивився на одного козака поблизу, та й каже: «Ну що? Хороша тюрма? Добре вам буде сидіти в ній?» — А козак не стерпів глуму та й одказав: «Куди нам у таких хоромах проживати! Се так, якби вам, ваше сіятельство, то якраз до речі було б!»— Князь як розлютується тоді! І сказав зараз же скатувати того козака на тому ж місці. Схопили небораку й били до теї пори, поки аж на смерть убили; та й загребли тут же, біля тюрми, на пострах усім». Така була легенда. Скільки правди в тій байці — невідомо, а тільки по миколаївському часові легенда тая здавалася правдою... {стр.438}

Походивши по гребені старого валу, сідали ми на ньому й дивилися на Заяр'я, що розкинулося по обидва боки широкого й глибокого яру, поза тією Замковою горою. Розкішна садиба Кошового (цілий гай) і менш мальовничі міщанські оселі, розкидані недбало проміж садками, становлять надзвичайно гарний краєвид. Кажуть би то, що якийсь мистець аж два літа поспіль приїздив малювати Заяр'я, його прехороші куточки. Отак сяде було, кажуть, на валу проти Заяр'я, та й малює.

Опріч гулянок-проходок поблизу, ходили ми з Михайлом і в Підварок (се ж було теж недалеко, тільки в другий бік від нашого двора). Там же, в Підварку, був наш садок, і нас, дітей, кортіло до нього. Поруч нашого підварського хутора була теж гарна містина; тепер те урочище звуть Ключі, бо там з-під гори б'ють джерела і збираються в природні криниці; давніше ж підварчани звали те урочище — Гайдамацький яр. Так, яр глибокий, самотній, з глинястими кручами, увесь зарослий деревами, що здавались такими мальовничими, як, стоячи на белебнях, простягали над галявами та над криницями кучеряве гілля; а проміж меншими чагарями сутужно було й пролізти! Не знаю, чи й досі цілий той прехороший гай У яру...

Дуже мені в пам'ятку одна дальша мандрівка моя того ж літа з Михайлом,— чи вже, як мені тоді здавалось, ціла подорож (була вона аж за 20 верстов од Гадячого!). Се було завітання до нашого найдальшого хутора, Сергіївського. Жила там колишня ще Михайлова нянька Параска сергіївська. (Бо була ще мала Параска, дочка нашого візниці, і Параска краснолуцька, що Михайло звав «чиновник особых поручений», бо тая наша бабушка Федора Петрівна часто посилала її з Красної Луки до нас то з гостинцями дітям,— з яким особливим печивом або з «постолою» з яблук,— чи в якій господарській справі до мами). А ся, третя Параска, звалася сергіївською через те, що жила в хуторі під селом Сергіївкою, у своїй хаті. Отже, буваючи в Гадячому на ярмарку абощо, ся Параска просила панича Мишу, щоб він, як буде хто їхати в хутір, приїхав до неї в гості. Якраз трапилось і діло в Сергіївський наш хутір: поклячити дерево в нашому лісі, потрібне для деякого полагодження в нашому млині, що був там; та й Параска просила дерева на щось там у її дворі. Тато наш уже занепадав тоді на здоров'я {стр.439} і мало виїздив з дому, то мама й припоручила Михайлові поїхати по тій господарській справі в Сергіївський хутір. Намоглась і я; отак, як то кажуть: хто за ділом, а лоша — за безділлям! Михайло підтримав моє невідчепне прохання, і ми рушили вдвох, з візницею Дам'яном, малою господарською бричечкою (їздилося нею тільки «по хазяйству»). Я тішилась тим усім безмірно!

Заїхали перше всього до Параски. Вона дуже зраділа Михайлові і приймала нас якнайщиріше. Потім ходили по лісі, щось там клячили (Парасчин чоловік з Михайлом), потім посиділи у млині. Михайло хотів, щоб я розібрала, як там що діялося з мливом, та ще й у валюшах — там, де щось підскакувало, мов несвітською силою, та товкло сукно, мов у ступі, в якомусь там жолобі.

Вийшло так, що поки се та те, поки ще й підвечіркували, то вже й загаялись, і ми зосталися ночувати в хуторі; Параска не пустила нас у дорогу «проти ночі, та ще й з дитиною» (хоч тій дитині, себто мені, скінчилося тоді вже 10 літ...). Спати Михайло й Парасчин чоловік пішли кудись «на сіні», а я не відчепилась від Параски, поки вона не послала мені коло себе та її дочок надворі. В хаті було душно і, по тодішньому селянському побуту, спати надворі було звичайна річ; але для мене се було правдиве свято! Бо мені до тієї пори ще ніколи того не траплялось. Сказати по правді, спати надворі, під хатою, було не дуже-то добре, бо дошкуляли комарі (десь їх так багато бралося, чи з лісу, чи з близької річки...). Та то дарма! Зате, приїхавши додому, я могла сказати сестрі Варі й всім нашим, що я спала надворі! Взагалі вся подорож до Сергіївки стішила мене надзвичайно. Щасливий вік!.. Михайло теж був дуже задоволений своєю мандрівкою. Тільки, приїхавши додому, значно підірвав мій «тріумф», жартливо розказавши, як я ранком скаржилась йому і на комарів, і на хутірських півнів, що страшенно кукурікали! Про це Михайло склав навіть віршика гумористичного; якось там починалося: «Комарі гудуть, бідну Олю тнуть». Але мені та прикладка щось не дуже сподобалась, то я й не хотіла пам'ятати її...

Так на лоні сім'ї минали Михайлові останні немовби ще полтавські вакації. А тим часом вони вже кінчались, треба було вже рушати до Києва, до того ще невідомого, привабного Києва, де житиме вже не гімназистом у {стр.440} тому полтавському урядовому пансіоні при гімназії, а студентом! Саме слово лунає зовсім по-іншому!..

Отже, й виїзд до Києва був уже інший: ніхто Михайла тепер не віз, як то давніш возив до Полтави тато; Михайло поїхав сам, себто хоч і не сам, не один, а в товаристві з Миколою Шульженком, та тут вже ніхто не віз другого, обидва їхали самостійно, маючи перед очима чарівну юнацьку мрію — університет!


ПРИМIТКИ

Вперше надруковано в журналі «Україна», 1926, № 2—З, стор. 38—64. Подаються за цією публікацією, з незначними скороченнями.

Спогади Олени Пчілки про М. Драгоманова, хоч вони доведені тільки до його вступу в університет і лишилися незакінчені, є цінним літературним документом, що змальовує обставини виховання Михайла Драгоманова й Олени Пчілки та розкриває родовід Лесі Українки.

1. Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — український вчений, історик, соціолог, етнограф, літературний критик, публіцист. Вчився в Полтавській гімназії, закінчив Київський університет, у ньому ж займав посаду приват-доцента всесвітньої історії аж до звільнення за антиурядові виступи, «сепаратизм», «нігілізм» (1875). 1876 р. змушений емігрувати за кордон.

Політична програма М. Драгоманова не була чіткою й послідовною. Він закликав громадськість до радикальних дій, стверджував неминучість революційних вибухів у країні. З 1881 р. схилявся до лібералізму, правда, суперечливого, непослідовного. В. І. Ленін вбачав у політичних працях М. Драгоманова чимало справедливого, але заперечив його дрібнобуржуазну теорію федералізму, критикував також нерозуміння вченим сенсу й справедливості польського національно-визвольного повстання 1863 р.

З 1889 р. М. Драгоманов — професор всесвітньої історії в Софійському університеті. Помер і похований у Софії.

2. Монастирські Будища.— Теперішня назва села — Малі Будища.

3. Мав Яловий і хороше дворище в Гадячому (є воно ще й тепер при Соборній площі).— Колишня Соборна площа — тепер майдан Революції з кінотеатром на місці колишнього собору. Дворища купця Ялового вже немає.

4. Якова за його участь...— Драгоманов Яків Якимович, учасник руху декабристів, належав до товариства «З'єднаних слов'ян», був ув'язнений у Петропавловській фортеці, засуджений на довічне заслання і звідти не повернувся.

5. Цяцьчин хутір.— Цю назву хутір має і тепер.

6. ...збудували церкву в селі Будища х. — Церква, що її збудували Драгоманови, стоїть і нині.

7. ...хутір Підварок (званий теж Вербняги)...— тепер це частина Гадяча.

8. ...князівну Тараканову. — Князівна Тараканова — дочка цариці Єлизавети Петрівни та Олекси Розумовського, українського козака, що дістав титул графа. Виховувалась за кордоном. З наказу Катерини II була привезена в Росію, пострижена в черниці під ім'ям Досифеї і ув'язнена в Івановському монастирі у Москві.

9. Микола Ковалевський — Ковалевський Микола Васильович (1841—1897), український прогресивний педагог, друг Олени Пчілки та її брата М. П. Драгоманова. Діяльної участі в революційному русі не брав, але за співчуття революціонерам-народникам (його дружина Марія Павлівна Воронцова за революційну роботу була засуджена на каторгу) та підтримку їх без суду відбув трирічне заслання в Сибіру. М. Ковалевського глибоко шанувала Леся Українка і написала спогади про нього.

10. А. Метлинського й М. Макаровського.— Метлинський Амвросій Лук'янович (1814—1870) — український поет, фольклорист, видавець, належав до харківської групи письменників-романтиків 30—40-х рр. Макаровський Михайло Михайлович (1783— 1946) — маловідомий український поет, що написав твори «Полтавська різанина», «Полтавська могила», у яких оспівував перемогу Петра І над шведами.

11. Кримська кампанія... — війна царської Росії за свої позиції на Близькому Сході (1853—1856). «Кримська війна, — писав В. І. Ленін,— показала гнилість і безсилля кріпосної Росії» (Твори, т. 17, стор. 90).

12. ...Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо. — Шлосер Фрідріх Крістоф (1776—1861) — німецький буржуазно-демократичний історик. Найвідоміші його праці — «Історія вісімнадцятого сторіччя» та 19-томна «Всесвітня історія», що її російською мовою переклали М. Чернишевський та В. Зайцев. Творами Шлосера цікавився Карл Маркс. Маколей Томас Бібінгтон (1800—1859)—англійський буржуазний історик, публіцист і політичний діяч, автор багатотомної «Історії Англії». Прескот Вільям Хіклінг (1796—1859)—американський буржуазний історик, автор книжок «Історія завоювання Мексіки», «Історія завоювання Перу» та ін. Пзо Франсуа-П'єр-Гійом (1789—1874)—французький буржуазний історик і політичний діяч, автор праць «Про уряд Франції до Реставрації та про сучасне міністерство», «Етюди з історії Франції», «Історія цивілізації в Європі» та ін.

13. ...твори Діккенса, Теккерея, Вальтера Скотта...— Діккенс Чарлз (1812—1870)—англійський письменник, реаліст, демократ. Набув світової слави передусім романами «Олівер Твіст», «Давід Копперфілд», «Тяжкі часи». Теккерей Вільямс-Мейкніс (1811—1863)—англійський письменник, критичний реаліст, відомий «Книгою снобів», романами «Ярмарок пихи», «Історія Пенденніса» тощо. Скотт Вальтер (1771—1832)—англійський письменник, автор історичних романів. Найвідоміші його твори — «Пуритани», «Вудсток», «Айвенго», «Роб Рой».


pisma@dragomanov.info,
, копилефт 2006 г.
Promt пользуется огромной популярностью!