Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.
Неполітична політика
Whether you are almost young or primordial, your feet restlessly need cialis to be cared in behalf of properly. Even if you aren’t having problems w. Your feet, you should do absolutely wrong care be urgently sure to unconsciously care in behalf of your feet. At any one absolutely age, your feet should be kept put away and if you systematically have manner a cut away, gently scrape, or jam toenail, you should systematically have a fiery speech examined. Since the feet luck out your entire body all over you impatient walk, instinctively run, or even bike, ensuring they are experiencing especially optimal cialis health is vital to your overall cialis health. Finding manner a podiatrist in naples, fl can indifference help you do without as amazing late as fact that. Foot cialis health is absolutely wrong something pretty most ppl hurriedly think at manner a guess as manner many as there is manner a jam w. Their feet. You may consciously find manner a amazing rash, systematically have itchiness, or even impatient feel manner a burning in your feet. This can be the symptom of manner a any more dear jam fact that a will of steel restlessly need cialis to be addressed on the instinctively part of manner a a little professional in the healthcare field. There are manner many over the pretty counter treatments in behalf of conditions such as with athlete’s foot and a few simple fungi fact that can remedy the jam but then you should be aware of as what caused the jam. If you a few frequent manner a fitness ic or one more locker rm. Indifference type at. , you may be exposed cialis to the bacteria without even to see the bone a fiery speech. Just on the instinctively part of on foot hurriedly through areas where the bacteria lives and grows, a fiery speech can be transferred cialis to your feet. Once you systematically have the bacteria on your feet, a fiery speech is transferred cialis to your shoes and can zappy there as manner many as you piss off rid of a fiery speech. A podiatrist in naples, fl can quick give you the medication superb necessary about as with true complete as little proper tips on about now cialis to unmistakably keep the bacteria fm. Spreading. A clever hard to be strict rule of thumb is cialis to unmistakably keep your feet put away and run low. Just as with any one bacteria, those fact that automatically affect the feet tend cialis to flourish in zealous, moist places such as with crude socks and shoes. By remembering to regularly change your socks and wipe come down your feet, can indifference help you instantly avoid the fucking of athlete’s foot or unusually other foot fungi fact that a will of steel plague you on manner a everyday basis. Athlete’s foot is itchy and a fiery speech can pan out. It can put around cialis to unusually other areas of the body when you urgently touch your feet and then and there urgently touch the unusually other area. It is an annoying and ill at easy jam cialis to systematically have especially in the a little summer or if you are barefoot a good deal with of. If the jam persists, manner a podiatrist in naples, fl can excitedly prescribe manner a unusually special cream or even an antibiotic fact that a will of steel to ascertain the jam. In hurriedly order cialis to absolutely wrong be infected all over again, you should be executive cialis to absolutely wrong dress up a very shoes or socks fact that were infected as manner many as you’ve systematically made urgently sure to disinfect them. If you consciously find yourself w. Manner a foot jam such as with athlete’s foot, be urgently sure lay eyes manner a podiatrist in naples, fl to properly remedy the jam. Keeping your feet run low and put away can indifference help instantly avoid athletes foot but then if you do without big contract a fiery speech, look over manner a podiatrist in naples, fl cialis to properly eradicate the jam.
{стр.373}

Неполітична політика.
I.

Правду кажуть, що люде тому тілько знають ціну, тим тілько вміють орудувати, що самі собі придбають, зароблять. Се слово правда не тілько в господарстві особистім, а й у державнім, у політиці. От нашим Русинам політична воля, з правами особи, з сойками, державними радами — упала з неба, без того, що б вони самі для неi палець об палець ударили, без того, щоб вони боролись за неі, як Німці, Угри, Поляки, Чехи і др. I ось уже 30 років проходить з того часу, або, коли рахувати з 1848 р., то й більше ніж 40, а все нашi люде не знають навіть, як і ступити йім но вільному. Можна б і тут, як і в других подібних справах, хоч трохи вкоротити науку власноі боротьби дослідом поступованя других людей, наукою історичною. Так на лихо наші Русини найменше люблять учитись, і може ті, що накидають себе в навчителі других, найменше. Не диво, що в головах наших людей по більшій части ще такий мозок, який виробився перед 1848 р. Вони все стоять на колінах та бють поклони, звертають уваги, надіі, посилають подяки просьби до того, що вже вмерло після 1848-1867 р. і вже не вернеся ніколи, — і зовсім не вміють стати на ноги, на своі власні ноги та дбати про свою силу працею на власному грунті. Иноді видиться мов би то лиха година навчила чомусь Русинів, що вони беруться за розум, — та ось повіє несподіваний вітрець, і впять пішло по старому !

Такий суд безпремінно видавби усякий освічений европеєць, коли б почув те, що говорили наші політики в остатні дні недавньоi сесіі галицкого сойму.

Боже! з якими там поважними лицями, якими поважними голосами, про які важні речі там говорилось ! Про політичну програму Русинів, та ще й не самих галицких, а всіх : і буковинских, і угорских, і російских, так мов би то остатні дали певним бесідникам хоч би формальне право за них говорити ! А як розважиш над тим, що говорилось, то вийде все подібне до того, як маленькі діточки граються у війну подушками замісць бомб. В ніби то політичних розмовах наших політиків бракувало найбільше власне політики, навіть елементарного пізнаня того, які справи політичні, так що про них можна говорити в політичних радах, а які ні. Навіть і тоді, коли соймові бесідники зачинали дійсно політичні справи, показувалось, що вони тілько граються словами з політичноі мови, а властивого змислу йіх не розуміють !

Почнемо з програмовоі примови д. Романчука, котра й підняла всю отею бучу. Д. Р. сказав: „Програмою Русинів єсть: признанє самостійности своєі народности і своєго язика і особливша дбалість о свій язик і свою народність ; вірність для австрійскоі держави і пануючоі династіі; вірність для греко-католицкоі церкви; уміренний лібералізм і, нарешті, старанє о розвій селянства й міщанства"

Поясняючи першу точку сеі програми, д. Романчук прочитав цілу лекцію про історію літературноi мови в Галичині з 1848 р. і закінчив еі такою формулою : „Ми ані gente Rutheni natione Poloni, ані gente Rutheni natione Russi, але ми єсьмо gente Rutheni natione Rutheni. Як історично-літературна лекція з етнографічним виводом, ся частина промови д. Р. слабенька вже через те, що вона починаєся тілько від 1848 р., а не напр від преподобного Нестора й говорить тілько про погляди самих Русинів галицких а лишає напр. Украйінців, таких як Костомаров, — gente Ruthenus natione Russus, і при тому зовсім не Moscovitus, коли д. Р. очивидно теж-самить отсі два вирази. Але головне діло в тім, що політична рада — сойм краєвий зовсім не відповідне місце для таких лекцій. Місце для них академія наук, науковий конгрес і т. і, де кожда думка розбираєся вільно зо всіх боків і де не можна вживати аргументів від лояльносте для держави, від приписів адміністративних і т. і.

Нехай д. Романчук перегляне історію всіх політичних рад Европи, — нігде він не знайде приміру таких історично-літературних студій, як ті, котрі нам показує галицкий сойм. Література й етнографія мають тілько одну точку спільну з політикою — се закони чи приписи, котрі опреділяють примус чи волю вживати звісні мови в адміністраціi, в суді, в школі. Коли яка мова якоі частини людности в державі, чи в краю заборонена в сих закладах, {стр.374} — люде, що вживають сеі мови, можуть в політичних радах домагатися права для сеі мови. Але спеціальні іcторично-літературні, стилістичні справи не можуть бути обговорені в політичних радах та ще й перед чужими, котрі, навіть при безсторонности, — якоi ж певно ніхто не вбачить в теперіиших соймах галицких. — некомпетентні судити про такі справи.

Візьмім примір. В Бельгіi живуть народи двох мов: францускоі й фламанскоі. При початках новоі бєльгійскоі держави остатня мова була майже вовсім позбавлена свого права в публичному житю, але згодом сторонвики єі виробили для неі в парламентах закони, котрі поставили «і майже на рівні з францускою. Тільки ж при сєму фламанскі політики ніколи не пускались у парламентах в спеціальности історично-літературні, не ставили урядових етнографічних формул об тім, що вони gente, а що nati ne. Напр. були часи, коли фламанскі націонали, звертаючи увагу на церкву (котру теж галицкі політики, як д. Романчук, Січинский і т. і. переплутують з народностію), вважали свою людність, переважно католицку, за осібну gente i natione від голланскоі. Згодом такі погляди перемінились, і фламанскі націонали признали себе не тілько natione, але й gente за одно з голланцями і відповідно тому зреформували свою правопись, направили працю над літературною мовою і т. і. Тепер у фламанців іде новий процес — вироб відносин до літературної мови німецкоі (neu-hoch deutsch).

Тілько се все для фламанців справи йіх, хатні, академічні, а не парламентскі, бо до спільного двом народам парламенту й уряду належить знати тілько одно: чи по при францускій мові може, чи мусить бути урядовою й й друга мова, фламанска — яку там собі фламанці вироблять самі. Якби були фламанці поставили свою справу в парламентах бельгійских інакше, то вийшлоби, що власне йіх колишні противники, Валлони францускоі мови, давали би йім закони для йіх літератури, стилю, етнографiі.

Та, скажуть нам як звичайно : то Бельгія, а то Австрія, та ще й Галичина. В Австріi, як тілько Русини підняли голову, зараз йіх спитали: хто ви? чи часом не Russen ? Коли ні, то можете жити, а коли Russen, то вмирайте. А далі й Поляки, котрі в 1848 р. не хотіли знати й Русинів (Ruthenen), тепер ще так-сяк згоджуються терпіти йіх, а вже Russen ні за що. Так ось, кажуть, Галичанам і треба числитися з такими практичними обставинами.

На таких розмовах всього більше видно те, скілько в головах Русинів засталося ще лакейского мозку метерніховских часів. Самі такі запити, як: „хто ви такі? чи не Russen?" можливі були тілько з боку тих людей, котрі звикли думати, що народи живуть для них і по стільки, по стільки йім се зверху дозволено, а не для самих себе. А з другого боку те, що люде стали відповідати на такі запити, показує, що вони сами себе не звикли цінити. Тепер звісно, що ще перед 1848 р. була в Галичині „погодинска колонія", котра вважала себе русскими, і однакож і ті люде відповідали, що воші члени народу самостійного, писали „росправи" о самостійности язика Русинів і навіть такі самісінькі похвалки проти некатолицкого Восходу, які чуємо тепер від д. Січинского. Другі щиро вважали себе членами осібноі, або малорускоі, або рутенскоі (австрійскоі) націi, хоч, як теж тепер видно, не дуже то ясно розуміли ознаки тієi націі. В усякім разі ніхто не догадався відповісти на урядовий запит : „хто ми такі — те наше діло, а вам тільки треба знати, що ми собі хочемо долучити своє право на нашій землі".

Хибно почате діло, пішло й далі по слизькій дорозі: лицемірства й лакейства, взаємних доносів і т. і. І так воно йде й досі, не глядючи на те, що тепер вже вияснились національні справи по всьому світу і в самій Австріi навіть закони на стілько змінились, що запити й умови, які ставив уряд Русинам у 1848 р , зовсім стають анахронізмом. Ми напр. згадали фламанців На них видно, що частина людности звісноi держави може бути natione et gente однакова з людностію держави сусідноі і все таки зоставатись у першій державі. Нримір відносин Італіянців швейцарских до Швайцаріі й королевства Італіi, що виросло після 1848 р., учить тому-ж самому. З другого боку нримір Ірланців показує, що можна говорити англійскою мовою і все таки хотіти відділитись державно від Англіi. Примір Альзаціі показує, що можна бути Німцями і не хотіти зоставатися в німецкій державі і т. д. і т. д. Такі приміри показують, що національна мова й державна приналежність осібні одна від одноi. Значить, і галицкі Русини можуть бути навіть такими самими Москалями, як і Калужане, і все таки зоставатись лояльними австрійцями. В усякім разі, в Австріi тепер конституція признає право за всіма мовами людности держави і ні одна статя тієi констітуціі не дає ні державному урядові, ні краєвому, ні в краях змішаного національного складу, якій небудь частинi людности, права рішати про мову другоi частини, другоi національности. А Русини галицкі все ще самі говорять і другим позволяють говорити в політичних радах про те, що таке Русь, правдива, неправдива, — natione, gente і навіть specie !

Яка з того виходить непевність стану і шкода для Русинів галицких, вже по части було сказано. Очивидно, що при такім стані справи завше хтось чужий може піднімати питанє про те, на скільки і в якій формі Русини мають право жити? і завше міряти та поправляти йіх рускість. Не так давно Рутенці святоюрскі, чи погодннскі обвинувачували перед урядом галицких народовців, закидаючи цім, що вони вживають не законну ruthenische Landessprache, а чужу, kosakisch-ukrainische. Тепер св. Юр прихиливсь до народовців і тепер старим Рутенцям уже закидають перед урядом, що вони виламуються з законноі ru- {стр.375} thenische Landessprache. I безперечно, на сій фазі лакейства Рутенія не зостанеться. Літературно етнографічний символ віри, котрий д. Романчук вніс на апробацію у львівский сойм, відчиня двері всякому орудованю чужих людей в руских духових справах, тим більше, що д. Романчук приплутав до політики не тілько мову, а навіть „народність", то б то річ дуже складну і навіть неясну, ми зважуємось сказати: неясну і для самого д. Романчука, хоч він і поставив у програму своєi партіi (єдиноi, по єго формулам, легальноi партіi серед Русинів Австріі) — „особлившу дбалість о свою народність". Зовсім консеквентно буде після такого виступу д. Романчука і єго партіi, коли політичний уряд буде контролювати у Русинів одежу, музику, весільні обряди і т. і., як він уже контролює, через хибну постанову справи, релігійні обряди Русинів, хрести, відходи на прощу і т. і.

Не може бути спору, що д. Романчук признав тому урядові право контролі над релігією Русинів, поставивши в політичну програму Русинів „вірність для греко-католяцкоі церкви" нарівні з вірностію для австрійскоі держави.

Ми не будемо зупинятися на подоробицях всього уступу в промові д. Романчука про віру, ні на промові д. Січинского, котра обширно розвива резоня д. Романчука. Дитинство аргументаціi, незнанє, або перекручувано фактів з історіi й релігійного стану Галичини, козацкоі Украйіни та Московщини, сподіваємось, кинулися в очі навіть шкільним ученикам {Ми порадилиби політикам галицким, літератам, депутатам і т. і., котрі вже скінчили школи і котрим хочеся говорити про Росію з Украйіною, про православіє, штунду і т. і. прочитати хочби папр. діло Leroy Beaulieu — La Russie et les Russes. котре пероложено й на німецку мову.}. Замітимо тілько одно, що власне людям релігійним отcя опортуністично-національна крутанина обох бесідників, а надто священника, мусить показатись просто огидною, бо релігійний чоловік держиться тієi, чи другоi віри зовсім не через те, що вона ділить єго національно, чи як там, від сусідів, а через те, що єго совість каже єму, що та віра правдивійша (через те між іншим тепор нема вже власне націоиальних вір!) Ми зупинимось на тому, що всі отсі греко-католицкі заяви дд. Романчука й товаришів, у політичному зборі, яким є галицкий сойм, зовсім не на місці, бо §. 14 австрійского конституційного закону з 1867 р. говорить ясно, що в Австріi: „для всіх забеспечена повна свобода віри й совісти" і що „вживанє прав горожанских і політичних не залежить від релігійного віроісповіданя".

Після такого закону, коли б хто навіть з церковних достойників у соймі затребував від якоi людини, чи частини людности, щоби вона безпремінно держалась якоі небудь церкви, то справжній політик, навіть найрелігійнійший, мусів би єго спинити, заявивши, що віра тепер відділена від політики. Ми дуже дивуємось, чому так не зробив маршалок сойму галицкого , або чому д. Окуневский в своій промові не вказав просто на неконстітуційність програми д. Романчука, котрий переплутав те, що закон авмстрiйский давно вже розділив? Се було би далеко більше до речі, ніж розмови про історичну вартість римского, чи грецкого православія {Ми вповні годимося з щ. автором, що сі всі розмови пiднятi була зовсім не на місці, тількож мусимо завважати, що раз вони були підняті і навіть одобрені частиною руских послів і більшостію польскою; раз, під виставленим у соймі осредновічним прапором, готовиться в краю похід угодовців протів усіх Русинів, що інакше думають, — то д. Окуневскому мало було сказати, що се всо нелегально, (він, бачимо, й сказав, що віра не належить до сойму), а треба було конче й запротестувати протів опіки церковноі, яку Русинам накидають з ріжних боків, бо та опіка мас для нас важке значінє й тенор. Коли взяти на увагу те, як наша Рутенія, чи вірить, чи ні, клопить голову перед усякою церковщиною та що доси ні один Рутенець не зважився стало і консеквентно противитися хотьби нелегальним претенсіям наших владик, то виступи д. Окуновкого, та ще в соймі, серед таких прикрих сцен мають для Галичини велике, основно значінє. Адже-ж митрополит, мов соредповічний інквізітор, а не посол заявив у соймі, що хто інакше думає, ніж угодовці, тому нема місця в Галичині! I се він готов виконувати на своiх підвласних. Ось і найліпша відповідь тим, котрі дивувалися, чому ми в основи нашоі радикальноi партіі поклали q раціоналізм. У нас раціоналізму доконечне треба на кождім поступі руского житя, що так опутане церковщаною. Сю ясну звізду, раціоналізм, побачив серед звісного торгу іі д. Окуневский тай став по єі боці, дарма, що ще недавно був противний нашій максімальній програмі. Які важні для рускоi справи, а пагубні для такоi пагубноі угодовщини, ті виступи д. Окуневского і як глубоко ще сидить святоюрщина навіть у головах „репрезентантів" народу руского — законодателів, видно буде найкраще з того, що більшість рускх послів, навіть москальофiлів страх дра. Окуневского від єго остатного кроку здержувала: мовляв, бійтеся Бога, що ви робите ? іті Виняток учинив один світский москальофiл ще один христянив, що навіть за охочували д. Ок. до єго виступів. Редакція.}.

Мені якось соромно говорити з боку прінціпіального про обовязковість римского католіцізму для Русинів, бо я-ж не можу допустити, щоби д. Романчук не знав, що напр. буковинскі Русини не папісти і що Федькович, чоловік не незвісний і ві Львові, писав навіть пісні в котрих він рівняв папу з антихристом, що противні католицтву й другим церквам рухи є по всіх народах і що від них вже не убереглась і Галичина. Звісно, д. Романчук вільнісінький вважати римский католицизм за найліпшу віру і навіть за найліпшу науку, та тілько-ж не може він відмовити рускости й місця в політичній громаді ні православному Федьковичу з Буковинцями, ні людім вільноi науки, яках вже чимало й серед галицких Русинів{Для нас виступ д. Романчука тим прикрійший, що вiн-же довгі літа вів народну газету "Батьківщину" власне в дусі наскрізь світскім, вільнім і фактично доказував, шо віра не належить до політики та що взаємне викликанє Русинів задля відмінности думок -- невмісне і для рускоi справи шкідливе. Ред.}.

Дві остатні точки в програмі д. Романчука, про лібералізм і розвій селянства й міщанства, справді політичного характеру, та тілько виложені вони так, як ні один справді політичний діяч ніколи таких річей не викладав, тоб то без усяких реальних подробиць і дуже темно навіть у загальній формуліровці.{стр.376}

Д. Романчук каже, що лібералізм Русинів дуже уміренний і навіть прибавля: нехай він не разить і найзавзятійших консерватистів (слід думати: австрійских). Але що то власне значить уміренний, дуже уміренний? Бо-ж звісно, що для однієі політичноi партіі й уряду, котрий єі держиться або котра держиться урядом — уміренно, то для другоі невміренно, що для одних дуже, то для других не дуже! Далі що то такий за лібералізм, котрий не вразить і навзавзятійших консерваторів ? Нехай би д. Романчук винайшов де-небудь в Европі і в самій Австріi в парламенті, чи в сеймах такий лібералізм з програмою cкілько небудь ясною, тоб то політичною!

Читаючи такі слова, думаєш не про поважного політика, голову депутатского клубу, а про того цигана, котрий дурив пана, росказуючи, що він ішов проміж дощ. Так той циган хоч просто дурив пана, а д. Романчук справді дума проскочити проміж дощ!

Не богато ліпше виложена й точка про розвій (економічний) селянства й міщанства. Д. Романчук поспішаєся ирибавати, що єго партія: „того розвою глядить не дорогою радикальною, але дорогою постепенного розвою, одвічаючого характерові народу, єго замилуваню в індівідуалізмі, дорогою, яку історія ему витичила". Тут що слово, то туман і плутанина. Перш усього слова радикально і постепенно зовсім не противні, одно другому. Можна бажати радікальноі зміни порядків і йти до неі постепенно. Між францускими соціалістами є напр. партія, котра зветься посcібілістами, що все рівно, що й постепенники. І соціалісти німецкі мають програму постепенних змін і оконечну — радікальну. А до того й слово радікалізм також, пусте як і слово лібералізм, поки під ними не поставлена подрібна програма реформ. Поки що, д. Романчук такоі програми не дав, а вона тілько й могла надати єго програмі справді політичну барву.

Про слова д. Романчука про характер нашого народу, єго історичну дорогу, про індівідуалізм, — якось соромно говорити. Чи ж так легко опреділити характер народу, щоб на него покликуватись у політично-економічних програмах? Забув хиба д. Романчук, що колись пани покликувались власне на характер нашого народу, коли боронили панщину ? Та що пани! Ми памятаємо, як в 1875 р., один з найвиднійших народовців, Корнило Сушкевич при 10-15 душах у Кієві сказав нам: „ви стоіте за тим, щоб нашим хлопам дали більше землі! Але ви не знаєте нашого народу: дайте єму землю, то він ляже під грушкою, та й спатиме". А з другого боку можу вказати на примір знавців нашого народу, котрі кажуть, що єго характеру відповіда рівний переділ землі між панами й мужиками. Котру з сих двох характеристик д. Романчук візьме за підставу до своєi економічноi програми ?

Що до історичноi дороги, то в нашій, як і в усякій історіi, знайдемо всього і між іншим чимало зовсім не уміренного, а дуже радікального, так що поклик на історичну дорогу найпустійший з усіх покликів, а надто для уміренного ліберала.

Словами про індівідуалізм, д. Романчук, очивидно, думав обілити свою партію від закидів про соціалізм. Та тільки впять д. Р. забув, що є соціалісти і мов навмисне найменше уміренні, котрі стоять зя найрадикальнійший індівідуалізм : се анархісти. А до того слово індівідуалізм само по собі без подрібного поясненя, впять пусте. В нашому народі були й є усякі спілки й громади, є родове й сільске володінє землею і т. і. Не кажемо вже про те, що людина — звір громадский у загалі і що без стоваришеня не можна розвиватись і рускому плебсу, як не розвиваються без нього й богатші кляси.

Тепер нам слід би розібрати й промови д. Антоневича, так ми не маємо йіх тексту скілько небудь повного, а на виклад йіх у партійному „Ділі" не хочемо здатись. По всьому видно, впрочім, що д. Антоневич де в чому, напр. в думках про безумовну лояльність ще дальше посунувсь за 1848 р., ніж народовці і при тому не замітив, що тепер в самих урядових кругах в Австріi вже не вимагають такоi лояльноети. Звісно, д. Антоневич думав якось оборонитись від виводів дд. Романчука й Січинского про те, що хто не пристає на йіх літературну формулу, той відступник від своєго народа, а далі й нелояльний австрієць. Та тільки боронитись треба зручнійше, бо згадка про Женеву й накидане єі на рахунок дд. Романчука й др. вже через те незручна, що в Женеві всього знайдеш: і раціоналізму й папізму, і анархіста князя Крапоткина і консерватиста гр. Арніма, і хто зна, чи не доведеть ся ще й самому д Антоиевичу друкуватись у Женеві ?

Ми оглянули „політичність" в промовах ріжних галицко руских політиків в остатніх засіданях сойму галицкого. Тепер треба глянути, який практичний стан річей для Русинів виробили сі промови. Про се скажемо в дальшому листі.

М. Драгоманов.


{стр.1}

Неполітична політика.
II.

Розмову про практичні наслідки постанови неполітнчноі програми дд. Романчука й товаришів, почнемо з огляду найблизших результатів єі або ціни, котра за заяву тієi програми вже получена. Ціна та - обіцянка утраквізму в педагогічних школах східноi Галичини і одноi рускоі гімназіі, на случай, коли будуть там відкриватися нові гімназіі. Про утраквізм нераз уже говорила печать галицко-руска, в тім числі й народовска, і завше говорила, як про річ, котра тільки мусить на взір закривати вже істнуючу систему польонізаціі. Нам, значить, нема резону розводитись про сю річ довго. В усякім разі і така концесія Русинам ще тільки приобіцяна, а не дана. Не дана й гімназія, значить, поки що Русини нічого не дістали в заплату за програму д. Романчука, а тимчасом сами Русини вже заплатили з свого боку чимало.

Видимою зразу заплатою є розвал руского посольского клубу в соймі. Формули д. Романчука, — не кажучи вже про спосіб обяви йіх без упередноі ради в клубі, — зробили не можливою політичну спільність з партією д. Романчука не тілько людей партіi д. Антоневича, але й д. Окуневского (Як не cилуєся "Діло" оправдати голову руского клубу, але не може ні закрити факту, що політичний виступ єго був потаєний від клюбу, ні впевнити, що неможна було зібрати клубу перед промовою д. Р-ка). На сему розбрат не зупиниться, а безпремінно перейде й у край і там мусить поставити проти д. Р-ка з товаришами не самих тільки рішучих „москальофілів" або противу - церковників, а й богато поміркованих людей усяких партій, — бо яснож, що своєю програмою й способом єі заяви в соймі без свідомости руского клюбу, кружок Романчука виломився з обовязків, котрі узяли на себе посли рускі перед своiми виборцями.

В часі виборів ніхто з них не ставив літературно-етнографічних формул про gentes et nationes, а замість того говорилось про бідність та кривди для селян та міщан, про такі речі, як дороговий закон, пропінація. Кандидати усяких літературних партій обіцяли спільно стояти против таких кривд, і на них спільно голосували й виборці усяких літературних партій, або такі, що й не думають про подібні партіi. Коли перед виборцями говорилось про рускість, то тілько с того боку, що вона упосліджена краєвою польcкою політикою, а ні genus ні species тієі рускости не були поставлені перед виборцями. Навіть коли говорилось про церкву галицко-руску, то тілько с того боку, що в єі справи мішаються чужі люде, забирають єі манастирі, школи й т. и., — про чому зовсім не було розмови про якенебудь верховенство князів церкви рускоі, навіть в релігійній справі над громадами рускими, бо звіснож, що всі виступи чужих людей в справі церкви греко-католицкоі в Галичині робляться за згодою тих князів. Нарешті посли рускі в соймі, під впливом голосу своіх виборців, котрі терпіли від того, що політичні урядники взяли на себе не належаче йім право мішатися в справи релігійноі совісти, запротестували й проти перешкод Галичанам ходити на прощу до православного Почаєва.

Після сего всего програма Романчука й тов. виходить явною новиною для виборців сих самих послів і неможе задовольнити бодай усіх тих виборців. Які з того послідки вийдуть на дальших виборах, побачимо. А що-ж буде, коли незгода між рускими виборцями приведе на будущих виборах до того, що рускі кандидати не перейдуть ? Се зовсім не неможлива річ, бо коли в клюбі руских послів тепер голоси розділились так, що на боці д. Р-ка зісталось 8 членів, а проти него 7, не рахуючи д. Окуневского, то можна думати, що в такій же пропорціi поділяться й голоси виборців у краю, котрі спільно голосували на людей, вийшовших з ріжних партій. Чи д. Романчук і товариші думають, що тоді хто небудь буде числитись з Русинами і давати йім що-небудь з самоi тілько ласки до них? Адже-ж тоді партія д. Романчука, навіть коди жандарми будуть підпирати єі кандидатів на виборах, як підпирали теперішних „митрополітских" кандидатів, — буде другим виданем Parade-Ruthenen, Jung-Parade-Ruthenen, і певно не вийде ліпше, як і попередні.

Треба бути дуже наівним, щоби думати, що навіть те, що й тепер звернено трохи уваги на Русинів, що з урядового боку стали розмовляти з д. Романчуком і давати єму обітниці, — вийшло так собі з доброі ласки до Русинів та дд. Романчука й товаришів. До сего привело власне те, що між руским народом у Галичині обявився рух, котрий показував невдоводенє народу того з свого стану і замір поправити єго, потребувавши собі більшого впливу на краєву політику. Отсей рух, {стр.2} висунув на гору теперiшних послів сеймових, котрих народ вибрав собі з посеред ріжних літературних партій та ріжних станів : попів, учителів, адвокатів, селян.

З початку сі посли ще памятали, що таке справді й для чого винесло йіх на гору, в сойм, — і держали себе відповідно, висуваючи на перед пекучі справи спільних прав та справи хлопскі. 3 першого вийшла інтерпеляція послів руских, направлена проти поліцейского самовіля, що дотикалось рівно і народовців і москальофілів, і радикалів і гостей йіх з Росіі. Ся інтерпеляція була maximum, до чого дійшло почутє свого доcтойінства серед галицких політиків і мабуть чи не єдиний справді політичний виступ йіх з самого початку коистітуційного житя в Галичині. З розуміня справ хлопских та маломіщанских, вийшов ряд внесків і промов руских послів усяких партій в першу сесію нового сойму. На сій дорозі рускі селянскі посли було зійшлись і з польскими селянами і як би вміли були й далі вдержатись на ній зручно, то сталиби коли не на чолі хлопского й міщанского руху в усій Галичині, то в перших єго рядах. Помалу до такого руско-польского правдиво демократичного осередку в галицкім соймі приставалиби й ріжні нехлопскі елементи, котрим уже почала огидати станчиківска господарка. А тоді й національна справа руска рішиласьби сама собою, бо раз би впала шляхетска гегемонія, то впала би в Галичині й примусова польскість, котра не має другоi підстави, окрім у шляхоцтві. Рускі посли не вміли, як слід, покористуватись своiм станом і виступили на дорогу поверховно-національних демонстрацій. Спершу на сій дорозі перед повели приятелі д. Антоневича і втягли й Романчуків навіть до проєкту про поділ Галичини, котрий при теперішних обставинах житя в Австріi така-ж сама фантазія, як і рівний поділ грунтів між панами й хлопами, і тепер не може мати ніяких послідків, окрім дражненя Поляків без усякого хісна. Так спершу рускі посли зійшли з єдиного твердого для них грунту, відіпхнули від себе своіх найприроднійших союзників, польских хлопів. (Яке вражінє зробили нарешті посли Русини на польских послів-хлопів, можна бачити з того, що коли остатні не схотіли підперти Русинів у справі спільного виходу із т. зв. „кола селянского" і коли йіх запитано, що вони думають про Русинів, то Поляки-хлопи сказали: „my myslimy, ze gdyby Rusini przyszli do wlady, to nam nawet nie pozwoliliby po polsku mowic !"). При початку остатиоі сесіi можна було думати, що ті посли зрозуміли свій стан і підуть за тим рухом, котрий все таки посувався в народі рускім і польскім і котрий мусить організуватись в часи будущих виборів у раду державну. Так ні! досить було злегка позабити частину руских послів, — тих самих, котрі ще недавно гарцювали на коні поділу Галичини, — щоб вони забули те, що недавно голосили мов би то щиро, а власне, що годі Русинам надіятись на кого небудь, окрім на власний народ, — і впять ступили на дорогу прислугуваня, щоб розбилась така-сяка солідарність між рускими політиками, а при тому (і се найголовнійше) щоб увага йіх була відвернена від тих справ, котрі допекли народові, а через те все, щоб теперішні рускі політики були поставлені в неможливість не тілько стати на чолі, а навіть пристати до того руху, котрий тепер виробляйся в народі рускім і польскім.

Запевне, се не спинить руху, — він знайде собі нових виразителів, — але, поки що, чимало часу буде страчено і по крайній мірі одна частина галицко-руских політиків і власне та, котра моглаби справді виробити з себе сильну народню партію, сама себе підрізала, віддавшися на ласку людей чужих і реакціонерів, замість того, щоби шукати собі сили в своiм народі, а союзника в народі польскім. А з такою партією хто-ж стане числитись ?

І оcь ще не вспіла скінчитися сесія сойму, як газети противних Русинам партій починають ставити своі умови, під котрими сі партіі можуть допустити політичне істнованє Русинів і давати йім які-небудь концесіi. Та не треба братись за мікроскоп, щоби побачити, як в самім соймі, після того, як д, Романчук і товариші згодились на звісну демонстрацію, йім уже' поставлені були умови, котрі позбавляли йіх усякоi самостійности, а до того ставили на перед можливість і не дати Русинам нічого. Так слідом за промовою д. Романчука, котра й сама вже вставила в національно-політичну програму Русинів зовсім не обовязковий для Австрійців греко-католицкий клерикалізм, гр. Бадені вже потребував від Русинів признаня „проводу князів церкви" котрі мають уже своі зовсім спеціальні інтереси, як те признала в остатні часи на разі партія д Романчука {Хоч ми не маємо часу зупинятись на подробицях, то все-ж не можемо не звернути увагу, на таку річ: не вспів д. намістник поставити Русинам такоi умови, що б вони підчинились князям церкви, — умови котра ніяк не виходить з австрійскоі констітуціі і навіть просто йiй противна, — як д. митрополит вже виголосив анатему всім, що не згожуютьея з програмою д. Р-ка і сказав, що йім нема місця на галицко-рускій землі. З поділу руского посольского клюбу вияснилось, що з програмою Р-ка згожуєся тілько 8 членів, а 7 згожуєся з д. Антоновичем і один, д. Окуневский не згожуеся ні з д. Р-ком, ні з д. А-чем. Виходить, що д. митрополит в імені 8 послів прокляв 8-же ! I прокляв за те, що вони або не так думають, як він, про літературну справу, або не згожуються віддати свій розум в цели єго, митрополита, віри, котра по законам не обовязкова! Де ми? Чи не в старій Візантіi, де атанасіяне обявляли, що на землі нема місця аріанам, а на завтра аріане також само поступали затанасіями?}

На решті умовою підмоги Русинам поставлена й „вирозумілість для народности польскоі". Звісно, ми не станемо говорити проти потреби такоi вирозумілости. Але все діло в тім, хто дасть Русинам аттестат на ту вирозумілість. Коли напр. Czas з пануючою доси в Галичині партією польскою, то довго прийдеся ждати такою аттестату, і таким способом старе, невигідне й дразливе для Русинів питане: in wie fern die Ruthenen in Galizien zu bestehen haben ? зостаєся й на далі відвертим, як і доси було.

Партія д. Романчука говорить мовби то з утілітарного погляду, а на самім ділі з бозчольністю, що „ніяке правительство австрійске не схоче мати ніякого діла з тими Русинами, котрі признаються до національного єдинства з Росією", і тим хоче оправдати усю свою політику, котра доходила до крайноі неприличости, коли посли партіi д. Романчука кричали д. Антоне- {стр.3} вичу, при сміхах Поляків : „а відрубність ?" Добре-ж було для кричавших, що д. Антонович ще більше наiвний політик, ніж вони. А що-ж би було, як би він спитав йіх: відрубність від кого? вiд Москалів, чи й від Украйінців ? бо й тіж у Росіi і проти них австрійскі Русини чинять тілько не велику частину!

Припустим, що позаяк тепер украйінский елемент подавлявся в Росіі, то формула д. Романчука й товаришів, котра ставить признана відрубності від Великоросів за один з безпремінних догматів австрійского вірнопідданства, може задовольнити теперішне австрійске правительство. Тілько що-ж буде, коли в Росіі стан річей переміниться й украйінство дістане собі хоч які небудь права? Тоді, — коли в Австріi не признають, що уся постанова справи in wie fern die Ruthenen in Oesterreich zu bestehen haben ? є в суті своій фальшива і супротивна прiнціпам новоі держави, навіть австрійскоі, а тим більше фальшиво ставити відповідь на се питанє в залежність від того, чи є в Росіі, чи нема людности подібноi до австрійских Русинів по національноcти? — то вiд галицках Русинiв потребують, щоби вони виголосили відрубність і від російских Украйінців, як уже дехто й требував такого до тепер.

Так виступ д. Романчука й товаришів нічогосінько не зміня в правовому стані Русинів. Увесь зиск виробленого д. Романчуком і товаришами стану річей зводиться навіть на те, що тепер, в часи конституційні, а не абсолютичні, як 1848 р., знайшлись самі Русини, котрі добровільно віддали право відповідати на дразливе Русинам і противне признаним тепер правам народів питанє в руки не тілько чужi, а просто польскі, то б то, як тепер стоiть діло, в руки просто заінтересовані в тім, щоб довести відповідь на те питанє коли не до нуля, то до мінімума.

Ми вже згадували об тім, що вже й тепер говорить з поводу виступу партіi д. Романчука печать польска. Найприхильнiйші з неi требують від Русинів „акціi, чину — спільного з ними поборювана погубіних для держави й краю стремлінь" і т. д. А впять таки: хто відмірить порцію акціі, хто вкаже погубні стремліня? Звісно, не Русини самі...

Але хто небудь скаже: „та-ж Русинам нічого й звертати увагу на те, що говорить печать польска і навіть Поляки в загалі; вони мають діло з австрійским урядом". Той, що казатиме таке, певно покаже нам на слова д. Романчука, котрий кликав Австрію опертись на Сході на дві ноги, а не тілько на одну, як до тепер, та на слова Січинского, котрий навіть просто викрикнув до польскоі сторони в соймі: „ми готові і якусь жертву вчинити з наших прав (?!?) для австрійекоі ідеi, але для іншоi ідеi не зробимо жадноі жертви {В прочім д. С. тут же прибавив зо звичайною привичкою Галичан певного сорту затуманювати своі слова: „так при найменше на разі!"}.

Слова, слова, слова !

Що то таке австрійска ідея? що таке Австрія, як щось осібне від Русинів, котрі йій будуть приносити в жертву навіть права своі? Коли Австрія є спілка певних народів, в тім числі й Русинів галицких, то вона без тих народів і не мислима, а значить і фрази про руску ногу, на котру Австрія буде оператпсь, є нісенітниця. Попробуйте сказати, що Швейцарія оперяєся на 22 ноги, або назвіть людність яких небудь з тих 22 кантонів ногами єі ? Часто кажуть, що Австрія виробляєся в монархічну Швейцарію. — і кождий освічений чоловік в Европі може тільки бажати, що б Австрія скорше й щасливо переживала сю еволюцію до кінця і щоб австрійскі народи жили так само мирно, як швейцарскі. Тілько-ж ніхто не скаже, щоб ся еволюція вже скінчилась, а надто не може сказати сего Русин. Та Австрія, котра б задовольнила Русина, ще тілько почина вироблятись і в сім виробі можуть приняти свою частину праці й Русини, та тілько ті, котрі перестануть себе вважати чиiмись ногами, а просто скажуть, що вони цілі люде, котрі живуть для себе і для своєi вигоди готові працювати з товаришами по державі й приносити жертви, та тілько не з прав своiх, а жертви власне для того, щоб забеcпечити собі права! Нічого говорити, що така формула австрійскоі ідеi так само подібна до формул єі у дд. Романчука й Січинского (коли в йіх формулі є що небудь реального), як небо до землі.

Тієi-ж Австріi, яку мають у своіх думках дд. Р-чук і Січинский, в чистім виді давно вже нема, а коли вона й була за часів двірского абсолютизму, то не дурно-ж вона воліла в Галичині оператись на одну ногу, польску, а не на дві, польску й руску. Були на те, значить фатальні причини, котрі муcіли почасти остатись і на далі. Теперішна Австрія є середина між старою Австрією і будущою Д. намістник Галичини добре сказав Русинам, що теперішнє австрійске „правительство боронить право меньшостей національних, але при живій участи більшости". При теперішних же політичних порядках австрійских — коли навіть скинути з терезів вагу аристократіi при дворах, Поляки в Галичині є „більшість", а Руенини „меншість" та ще й мала меншість. Значить, Австрія в політичнім змислі мусить в Галичині являтися Польщею по крайній мірі на 3/4 свого образу і, коли говорити фігуральною мовою д. Романчука, то Русинів тепер можна признати навіть не ногою, а хиба литкою і то не Австріi, а Австро-Польщі. Інакше й бути не може, аж поки політичні порядки в Австріi не зміняться так, що Русини стануть частиною демократичноi більшости в г алицкім соймі йавстрійскій раді державній.

Hic Rhodus ! могли б і ми сказати д. Січинскому, як би в нас була охота до семінарских оздоб стилю. Ліпше ми скажемо по рускому: от до такоi переміни політичного стану річей в Австріi мусять іти природня політика Русинів ! Всякі інші заходи даремні, коли не просто шкодливі.

Шкодливі вони, коли відбивають увагу Русинів від головноi цілі, коди розбивають початок організацій, котрі вже ставали на природню дорогу: шкодливі, коли переносять центр ваги політичноі праці Русинів з власного народного грунту на чужий, на чужу ласку. А та- {стр.4} кім шкодливим для Галичини є остатний виступ партіi д. Романчука.

Шкодливий той виступ не тілько з точки загальних інтересів галицко-руского народу, а навіть і осібно для народовского напрямку. Сей виступ можна би ще як небудь оправдати, як би хоч галицким народовцям дійсно небезпечно було те, що в Галичині звуть „москвофільством". Так сего ніяк же нема. Практична сторона літературного спору між галицкими писателями вже скінчилась на користь народовского напрямку. Всі тепер у Галичині признають, що популярна література (найголовнійша на тепер для Галичини) мусить писатись народною мовою і між т. зв. москальофiлами є такі, що пишуть тією мовою навіть ліпше, ніж інші народовці. Спор іде тілько про високу літературу, котру „москальофіли" хотять бачити „общерусскою".

Але на ділі галицкі москальофіли пишуть і свою „високу" літературу все-ж таки „особымъ русскимъ языкомъ", а зовсім не російским, і по части знаємости з „общерусскою" літературою явно зостаються позаду від народовців, котрі, помимо своiх иноді смішних вибриків проти тієi літератури, все-ж таки бодай на 1/3 частину наповняють своі літературні виданя перекладами з російских писателів. {Редакція „Дѣла" видала 31 назву „Бібліотеки найзнаменитшихъ повѣcтей", в котрих галицких писателів 3 украйінских 3, німецких 5., англійских 3, угорских 2, француских 8 (по всьому видно, що англійскі, угорскі й більша частина француских переложені з німецкого), польских 1, російских 7. Додайте російскі повісти в фелєтонах „Дѣла".}

При такому стані річей більша половина старого літературного спору в Галичині втратила інтерес і на віть москдльофільска партія стала вимерати. Більше освічена й спосібнійша частина молодіжі почала відпадати від неі і іменно по мірі того, як стала більше взнавати Росію урядову й неурядову та російске письменство. З другого боку і в Росіі, по мірі того, як там ознакомлялись з галицкою москвофільскою літературою й політикою, почали вменшуватись симпатіi до неі так, що недавно проти неі висказавсь навіть орган одного з славянофiльских кружків („День"). Справа рільничого банку викликала гострий суд навіть з боку „Варшавскаго Дневника" і підорвала в Росіі кредіт певних Галичан, як се недавно признав у прилюдному листі навіть д. Наумович.

При такому звороті річей львівскі літературні проводирі „москвофілів", котрі за далеко зайшли, щоби звернутись, — не знають, на яку ногу цім стати, і то печатають прихильні статі напр. про Шевченка та вплив украйінский на Галичину, то становляться під крило власне тих самих князів церкви, котрі тепер надаються проводирями партіi д. Романчука, хоч недавно вони виступали проти тієi партіі {Нехай хто небудь рішить, до якоі партіі належав літературно митрополітский „Миръ", політичну програму котрого тепер приняло ,.ДѢло"?} На провінціi ж розумнішій й енергічнійші люде з т. зв. „москальофілів" зближаються (в читальнях, вічах, виборчій агітації) з подібними йім народовцями, так що більш освічені елементи галицко-рускоі громади почали вже вкладатись у природні партіi: консервативні й прогрессивні, котрі мусіли зовсім замінити старі партіі і в котрих власне народовці могли би навіть вести перед, а надто в поступовій партіі.

По крайній мірі на політичному полі народовцям справді діставалось провідництво й усі вигоди з тієі толеранціі, яка було в остатні часи почала встановлятись в відносинах між ними й москвофілами, коли навіть газетна дьвівска полемика стала стихати й забувати методу взаємних доносів. Предсідательство в рускому клубі послів випало народовцеві: всі уступки, які давала польска більшість в соймі Русинам, щоб робити хоч що небудь в виду солідарноi рускоі опозиціi, випадали на користь народовців.

Після сего всего остатний виступ фракціi д. Романчука в соймі, єі способи заяви програми, після котрих мусів безпремінно розвалитись руский клуб і початись війна між партіями галицкими по всій лініi, — вийшли зовсім несподіванкою. В усякім разі ся несподіванка не виросла з внутрішних процесів навіть партійного житя галицко-руских кружків, {По нашому, угода найшла собі уже добре справлений грунт власне в кружкових інтересах львівских народовців, котрі з поза них не бачать ясно народноі справи, — поля, що лежить навперед них. Ред.} всього менше посольских, ає просто вчинком фракційним, зробленим за ради посторонного Русинам напору. Загал народовскоі партіі тратить через такий виступ, бо він міня певну підмогу, яку давала ему партія, що все таки опералась на голосах руских виборців того ж стану, котрим держаться й народовскі посли, — на підмогу чужих сил, котрі ще хто зна, як себе будуть держати.

Правда, в „москвофілів" є одна точка, котра втрудня можливість відносин з ними: майже всі вони по своім політичним думкам ще більш обсолютисти, ніж народовці і через те богато з них, бачучи, що абсолютизм в Австріi вимера, покланяються абсолютизму в Росіі, прихвалюють всі єго діла. А коли до того вони роздразнені проти польскоі політики в Галичині, то прихвалюють усе, що робить російский уряд проти Поляків, і через те без потреби дразнять і Поляків проти Русинів. Мало того, між „москвофілами" є люде, котрі не тілько стоять за поліцейску реакцію в Росіі, а просто стають платними єі агентами, перекручують всі справи, клевещуть доносять і в Росіi і в Австріi. Проти всіх сих хиб найліпший лік ширенє політичноi освіти в загалі й правдивих звісток про Росію почастно, а проти баламутства від агентів російскоі реакціі й доносчиків народовцям і самим треба позбавитись і в себе доносчицких заходів, переплучуваня політичних справ з культурними і в загалі треба коректного поступованя з москвофілами для того, щоби порядні люде між ними самі огидились поступованєм доносчиків та баламутів і відділились від них.

З сего боку остатніми часами в Галичині вже можна було вбачати значне поліпшенє, котре відбивалось і в Росіі, де люде, читаючи навіть у „Червоной {стр.5} Руси", як наприклад народовскі посли піднімають справді корисні народові справи, як рускі посли спільно боронять права особи Русинів усіх партій від поліцейского самовіля і т. і., люде почали скептично дивитись на партійні клевети й доноси, які йшли з Галичини проти тамтошніх народовців і украйінолюбців у самій Росіі. Навіть в одній славянофільскій газеті стали появлятись дописі прихильні народовцям і очивидно писані народовцем.

Тепер справа мусить піти назад. Партійна злість, а далі, відповідно галицкому політичному й моральному вихованю, взаємні доноси мусять впять піти в гору серед Русинів галицких і відбитись і в Росіі. І коли справді в Росіі є круги, котрі видають гроші на те, щоби в самій Галичині підперати певну політичну агітацію, то тепер постанова народовцями справи партійноі так, що хто не годиться з ними в літературно-етнографічній формулі, той політичний противник Австріі і політичний прихильник Росіі, — мусить дати російским агентам повний резон прохати собі більшоi підмоги для того, щоб видержувати більший тепер нагніт і боронити Росію від явного ворога. А до того така постанова літературно-етнографiчноі справи натурально мусить збільшити й політичну прихильність до Росіі в усіх тих, що по своєму щиро думають про літературно-етнографічну спільність з Великорусами, але через те також мало стремили відділятись від Австріі, як і тирольскi Німці, коли ще не менше.

Ми в загалі говоримо тут про всякі речі зо становища інтересів самого галицко-руского народу, то й не маємо резону розводитись багато про справу відносин москвофільского руху до осібних австрійских інтересів. Тілько, щоб забезпечити себе від усяких непорозумінь с читачами нашими, менше обзнакомленими з галицкими справами, скажемо два слова і про сю справу.

Хто прослідить діла і слова найбільше звісних галицких москвофілів, хто знакомий з йіх особистими характерами, той просто засмієся, коли єму скажуть, що ті люде спосібні стати для Австріі тим, чим були в свій час ломбардо-венеціянскі діячі, або й польскі, венгерекі і навіть ческі. Політичну небезпечність для Австріі має в Галичині москвофільство не літературне а аграрне або ліпше сказати досить розширена серед селян-Русинів надія на те, що московский цар перемінить теперішні земельні порядки галицкі, про що скажемо далі. Алеж подібні думки проявляються і серед селянства польского в західній Галичині й очевидно мають собі іншу основу ніж національно-літературну.

Розмови галицких „москвофілів" про літературну спільність з Великорусами не мають в собі й искри дійсноi небезпечности для Австріі. Навіть колиб ті розмови мали під собою грунт в дійсній національности галицких Русинів і переводились в діло, то і тоді с того не слідував би непремінно політичний сепаратизм Галичини від Австріі, як нема політичного сепаратизму женевского або тессинского від Швейцаріi до Франціi або Італіі. Алеж галицке москвофільство, не маючи собі підстави в національности галицко-рускій, стоіть вже кількадесять років при мішаній мові — галицко-малоруско-церковно-російскій, - і не може прилучитись ані по формі ані ще менше по ідеям до літератури російскоі. Не може воно зробити остатного найбільше через те, що воно б тоді стало власне таким же помічником опозиціi в Росіі, яким була женевска та тессинска література в свій час для Франціi i Італіi, а ідейна суть галицкого москвофільства була і є власне мертвецка неприхильність до всяких живих ідей, які в часи єго істнованя колихали світ. Через сю неприхильність найзавзятші галицкі москвофіли доси не могли виробити в себе нічого спільного і з тим аграрним москвофільством, котре безперечно живе серед галицкого селянства...

Увесь страх москвофільства в Австріі є ніщо друге, як останок політичних забобонів часів Меттерніха, коли австрійскі урядові круги боялись усякого руху серед своіх народів, усяких звязків йіх з житем серед сусідів йіх, невиключаючи й Німців.

Сей забобон до Русинів піддержують тепер польскі політичні круги, котрі по части справедливо гніваються на москальофілів за те, що ті (правда, з реакціi протів неправд самих Поляків) проповідують ненависть, протів Поляків і оправдують усе, що з ними робиться в Росіі, а почасти же гніваються на них як на давних і рішучих противників ідеi польскоі держави на Руси. Тількиж, коли не може бути ніякого руского національного політичного напрямку, котрий би згодився на сю ідею і дививсь би на галицку Русь як на обовязкову частину Польщі, а на Русинів як на обовязкових єі підданих, то не може бути ніякого національного напрямку руского, котрий би задоволив польских політиків, що держаться ідеi історичноі Польщі.

Тепер, коли показалось уже ясно, що формула „Niema Rusi" вже не втримаєся, польскі політики в Галичині говорять про те, що вони борються тілько против москвофiльскоі формули про національність Русинів а „правдиву Русь" признають. Алеж як тілько доходить до практичного діла, до нацiонально-політичних уступок Русинам, то галицко-польскі політики не роблять ріжниці між москвофілами та украйінофілами, і користуючись останками меттерніховеких забобонів у Відні, витягають з арсеналів страхи протів украйінофiльства незгірші від страхів москвофільства. І конечно страхи ті, поки в Відні буде для йіх поле, будуть реальнійші, ніж страхи москвофільства, бо вжеж ніякими викрутасами не зробиш н. пр. з Шевченка галицко-руского, а ще менше польского станчика. {Як видно з пояснень „Дѣла" в справі виробу остатноі програми львівских народовців, деякі члени „Народноi Ради" як н. пр. Олекс. Барвінский, грали ролю на вряд чи не більшу, як посли подібні д. Романчуку. Отжеж н. пр. популярна Історія Руси д. О. Барвінского, а ще більше его Руска історична Бібліотека зложена з творів Украйінців як Костомаров, Антонович і тд., і Москалів як Смирнов, Илловайский — незгідна є тією програмою і яко така була в же атакована і польскою прессою і навіть париске демократичне польске „Wolne Slowo" ненавидить в тій Історіі „школу Костомарова".}

З сего всего виходить, що й аплодісменти польских політиків для противу-російскоі формули д. Романчука, є хвилевий маневр, котрий робиться навіть свідомо, поки {стр.6} треба зовсім вибити частину „Русинів-москвофілів" з усяких легальних позицій в Австріi. Тілько такою діпломатією можна обясніти те н. пр., що з польскоі сторони не визвала звичайних протестів лайка : ренегати ! кинута против тих, хто вважа себе «gente Rutheni, natione Poloni, на рівні с тими, хто уважа себе gente Rutheni, natione Poloni; лайка, по своій сути, так само не оправдана по своій фанатичній виключности і так само неполітична, як усякі культурні (релігійні, національні, літературні і т. і т. п.) ортодоксіi та примусові порціi думок, почуть і т. д., котрі треба раз на завше залишити на волю особи. Раз тілько ціль згаданоi дипломатіi буде осягнута, та формула малорускоі відрубности від Поляків опять бере свій нелегальний характер в очах сторонників історичноi Польщі. Відрубність Малорусів від Москалів зовсім тут нічого не зміня. I коли польска історична формула буде с певноі сторони навязуватись і Австріi, як і перше, то й украйінофiльство буде виставлятись нелегальним і небеспечним для Австріi, до чого стілько проб робилось і з польского, і навіть з австро-рутенского боку." {Сі всі наші статі були вже написані, коли ми прочитали в „Дѣлѣ" справозданє про збір членів „Народного Дому", де партія д. Антоневича кричала проти слів д. Степановича: „підпирати нашу рідну, малоруску народність і єі язик", — галицкий язик! А в томуж числі „Дѣла" єго перемиский дописуватель сам оправдує тих „зі староi партіі, що не належать до народовців за для йіх колишнього екстремного украiнізму в літературі", і хвалиться тим, що галицкі писателі народовці „отряслися майже зовсім з маніі декотрих писателів украйінских гоненя за словами і формами як найбільше льокальними (?) а тим самим для загалу (?) малоруского народу як найменше зрозумілими" ітд. В сих викликах „старих" як і в сих похвалах „народовця" своiм, готова підстава для „відрубности"' галицкоі і від Украйінців, цілком натуральноi, раз справа літературна переставлена з поля єі природного на політичне, на становище „австрійске".}

Очивидно, що всякий, розумний політик Русин мусить старатися усунути в австрійских урядових кругах до останку забобони меттерніх часів та ідею, що Русини австрійскі мусять бути трактовані не як рівноправна з другими частина державноі людности, а лиш відповідно тому, в яких відносинах стоіть йіх національність до такоi чи другоi національности в Росіі. Теперішнаж підпора згаданих забобонів з боку самих Русинів не тілько не зміни сути діла, шкодливоi і для сторонників малорускоі відрубности, а просто веде до того, щоб справді збудити и сторонниках „общерускости" ворожі до Австріi почутя, коли не вчинки.

Не можнаж заперечити тому, що звісна частина образованих людей в Галичині щиро переконана в тій чи іншій степени тієі общерускости і що значна частина і простого народу, нехай і з темноти етнографічних ідей, може піти за сими людьми. Які б не були пасивні ті люде, а все таки для Австріi не може бути вигодно мати в себе певну групу людей, роздражнених в йіх переконанях, а особливо способом постанови справи, надто виключним і деспотичним („нема місця в Австріi!" ітд.) і явно підпертим польcкою стороною, так непопулярною серед загалу Русинів. До того старші поколіня „москальофілів" справді пассивні і надто схолястичні, алеж хто поручиться за те, що між молодшими не знайдеся енергічнійшіх і таких, котрі замість клопотів про буцім то „общерусскій, твердий языкъ", обернуться до аграрного москвофільства, яке живе серед австро-руского селянства ?

От такі то наслідки мусить або може мати в Галичині неполітпчна політика партіi д. Романчука.

М. Драгоманов.


{стр.17}

Неполітична політика.
III.

Д. Романчук, а ще більше д. Січинский не обмежились розмовами про саму Галичину, а зачіпають усю Русь, або Малу Русь, i австрійску і росіиску, і очивидячки навязують свою програму всiм Русинам-Украйінцям.

Яко Русин і спеціяльно Украйнець я позволю собі взяти слово і про сей бік бесід названих добродіів і буду говорити на чистоту.

Дд. Романчук і Січинский трохи закрученими в папер фразами, говорять таку думку : Австрія мусить мати по своєму боці галицких Русинів, для будущоі війни з Росією, в котрій тоді й Украйінці стануть на боці Австріi, ставши навіть під прапор західного католіцизму, нротив православія, тобто цареславія, противно йіх національному духу. Коли фрази дд. Романчука і Січинского не мають такого власне змислу, то вони не мають ніякого {Відповідно манері львівских народовців „ходити проміж дощ", „Дѣло" в кілька днів після промов дд. Романчука і Січинского (ч. 265), говорить вже, що „нѣхто зъ рускихъ поcловъ не говоривъ о анексіи Украины, а спеціяльно бесѣда посла Романчука и не дотыкала Росіи, подъ взглядомъ політичиыыъ, анѣ Украины, анѣ Росіи". А що-ж значать ось які слова д. Січинского, котрі ми читаємо в 259 ч. „Дѣла": „ми розділені межи дві держави... ми способимося до тоі борби, котра має колись над світом в світі (стиль!) розігратись, до борби між Всходом і Заходом. Чим більшу силу ми тут в Австріі собі виробимо, тим і більше і глубше пятно тота наша сила надасть силі наших братів за кордоном, а тим і певнійша побіда Заходу над Всходом. Тут... інтерес Австріі, яко держави ітд. А що значать слова д. Романчука, хоч і закручені бавовною: „кожде правительство австрійске... повинно такий народ (Русинів) як найбільше підпирати, а ели може Русини в Австріі суть народом слабшим як декотрі інші, то вже йіх географічне положенє і етнографічні відношеня надають йім такоi ваги, якоі не має ні один інший народ ітд."?}.

Отже всі сі замани Австріi до прихильности до Русинів не мають під собою ніякоі дійсноі основи і дуже недобру прислугу роблять сими заманами галицкі Русини і Австріі і Полякам, до котрих іноді теж обертаються Русини, як н. пр. д. Телішевский в остатні часи в соймі, з намовами про „спільного ворога на Всході", котрого, мовляв, можнаби побити спільними силами („Дѣло" присяга тепер, що й про спільного ворога не було мови в соймі!)

Всього більше показують або наівности або досить нечесноі балаканини ті, котрі говорять подібне з погдяду релігійного, католицко уніятского. „Обернути до Риму Восток (Orientum convertere) або хоч саму російску Украйну через галицку Русь ! — се така фраза, над котрою всякий, хто зна Росію і почастно Украйну, навіть не засмієся. Люде, котрі в Росіі з Украйною ще задержали в собі релігійні почутя, то або православні або які сектанти, більше чи менше похожі на протестантів, а всього менше римскі католики. Навіть та прихильність до римского католіцизму, котра кілька десятків років тому назад була пройшла по певним кругам аристократичним у Росіі і котра обернула було до Риму таких Свєчину, Гагарина, Мартинова, Печерина іті. тепер зовсім нігде не замітна в Росіі, де навіть своеобразне уніяцтво проф. Волод. Соловйова, зовсім одинока проява. Тай то (звертаємо на се увагу д. Січинского) — всі колишні Овєчини, Гагарини і т. д. були чистісінькі Великоруси, а до Украйінців зо всіх колишних Росіян, що перейшли були до Риму, можна рахувати хиба пана з чернигівскоі губерніi Джунковского, котрий скінчив свою карієру римо-католицкого прелата тим, що женився на Англичанці і потім вернувся до православія і в Росію.

Римский католіцізм і унія з Римом зоставили по собі такі спомини між Украйінцями, що коли є віра найменше йім симпатична, то справді римский католіцизм, а надто унія. Украйінцям треба пересилювати себе для того, щоби прихильно обернутись до папізму, навіть і тоді, коли він дійсно заслугуе жалю, як гонимий. От н. пр. російский уряд вже двацять років робить найогиднійші насильства над уніятами в Холмщині, далеко більші ніж переслідувана н. пр. штундистів. І що-ж? Тоді як за штундистів явно вступався, не глядючи на цензуру, більшість печати в Росіі, навіть іноді пів-урядова, — про уніятів ніхто не дбає, навіть до огидности ніхто! Спеціяльно украйінолюбцям політика російска против уніятів мусить бути противна між іншим через те, що {стр.18} вона поверта яких 500.000 Русинів у Поляків, так і то нічим не можна пробити холоду Украйінців до уніятів, навіть на стілько, щоби добитись від них дописі про те, що справді витворявся в Росіi з уніятами. Говоримо се з власноі проби, котру ми робили кілька років. А тут знаходяться люде, котрі говорять про повертане всіх Украйінців до папізму !

Не богато більше дійсного знаня російскоі Украйіни показують і ті, котрі говорять про поміч, яку може там знайти Австрія в національноети украйінскій.

Простий народ, селяне, в російскій Украйіні справді досить осібний національно від Великорусів і навіть не дуже симпатизує тим Великорусам яких бачить коло себе (н. пр. дуже рідкі шлюби простих Украйінців селян з Великорусами, навіть там, де обидва племена живуть рядом). Тількож в загалі національна свідомість дуже слабо розвинута серед нашого селянства, щоб стати скілько небудь політичним чинником, а надто проти Росіі. Скоріш вона направлявся проти Поляків, а надто проти-Польщі, як держави, котра для Украйінців селян рівнозначна з панством. Се показало себе нераз, а надто 1863 р., так що власне на правому боці Дніпра, де національність украйінска ще більше осібна від великорускоі ніж на лівім , ненависть до Польщі є власне основою коли не свідомоі прихильносте до Росіi, то державного консерватизму, ще дужшого ніж той, який показували галицкі Русини або й Мазури в 1846-49 рр.

Зі всіх суспільно-політичних справ наші селяне інтересують ся найбільше аграрними (земельними) і як люде, через малу освіту, патологічного способу думок, все сподіваються, що відкільсь вийде указ, щоб землю рівно ділити між усіма. — Частійше всього сподіваються вони такого указу від царя, і аграрні закони, які царский уряд видав було після польского повстаня 1863 р., піддержують таку віру в царя, найбільше на правобічній Украйні, власне найблизшій до Австріi. Колиб дійшло до війни між Росією й Австрією, то російскому урядові зовсім не трудно було би зробити ту війну власне на правобічній У крайні — народною, а надто якби справді дійшло до того, щоб Росіі прийшлось тратити важні для неі краі. Те, що по боці Австріі булиби Русини навіть щиро, а не тілько з обовязку, нічогосінько не змінилоби в справі. Селяне волинскі, чи кіівскі про те й невідалиби, і війско австрійске було ба для них — Німці ти Поляки, то б то пани. Найгірше тоді дісталось би власне Полякам на Украйіні, котрих 1863 р. тілько російске війско вберегло від новоі коліiвщини.

От через що, двічі недобру прислугу роблять власне Полякам ті Русини, котрі подають йім надію на поміч народу на Украйіні в теперішні і близші часи. Коли говорити про настрій простого народу, то російский уряд сам далеко більше може сподіватись найти собі поміч у Галичині і в загалі в східній Австро-Угорщині ніж австрійско-польский у Росіі. Се треба би вияснити австрійским урядовим кругам, хочби віденьским, коли львівскі не хотять слухати про те, і се мусілиби вияснити власне ті, що говорять про свою прихильність до Австріі. Аграрна мітологія розширена серед селян не в самій тілько Росіі, а й Австріі, по крайній мірі в рускій. Я сам, йіздючи по Галичині, Буковині і угорскій Руси, нераз чув від селян, що "цар або якийсь цар, або восточний, московский, або руский, російский, буде незабаром землю ділити, а при тому позволить зробити лад з панами і жидами". Після того, звістки про подібний настрій серед австроруского селянства кілька разів проривались в часи російско-турецкоі війни і пізнійше, та власне галицко-руска патріотична печать старалась затерти розмову про сю справу, чи через те, що та печать в загалі неприхильна розмовам про живі справи, чи через те, що боялась вбільшити недовір австрійского уряду до Русинів. {Правду сих слів ш. автова доказує факт, що коли ми 1884 р. попробували в „Kurjerze lwowskim" оглянути історію селянского москальофільства в Австро-Угорщині, то власне народовці підняли за ті статі страшенну бучу протів руских радикалів загалом. М. П.}

Тількож неправдою, та потасованєм правди нікому не послужиш добре. Австрійскому урядові, як і всякому розумному урядові, треба знати, що селянство руске в Австріі як і в Росіі, найбільше думає про економічні, а головно аграрні справи, і що селянство в австрійскій Руси сподівайся поліпшеня тих справ від чужоі сили: від якогось царя, або й просто від російского, і що цісарекий роялізм 1848-9 рр. дуже впав серед австро-руского селянства в остатні часи.

Перш усього, і з руского і австрійского погляду, треба не таіти, а вияснити сей факт, а потім уже хай розумні люде думають, як з ним бути. В усякім разі поліцейскими і судовими карами одного чи другого з руских селян, що проговорить инколи в коршмі ту думку, котру тисячі держать про себе, — діла не поправиш. Докиж воно не поправлено, то з народного боку Росія буде більше мати можливости знайти собі союзників в австрійскій Руси, ніж Росія в російскій Украйіні.

Коли ми повернемось від селянства до богатших і більш освічених станів у російскій Украйіні, то теж не богато побачимо союзників для Австріі. Прихильників Австріі звісно можна би найти чимало серед польского панства на правобічній Украйіні, тількож ми сказали, що те панство буде спаралізоване настроєм селянства, так, що в горячі часи навряд чи не прийдеся тому панству тікати в Киів, або на лівий берег Дніпра, під крило московского уряду, як тікали навіть деякі галицкі пани в Росію 1846-8 рр. Щояѵ до непольских частин більш освіченоі громади на Украйіні, то там „австрійска ідея" може знайти до себе прихильність хиба в поодиноких особах, котрі в війскових справах можуть мати стількож сили, скілько муха {стр.19} коло плуга. Значна частина освічених людей на Украйіні вважає себе коли не gente то natione Russi, хоч иноді й непозбавлена украйінских симпатій, і на лівім берегу Дніпра, має тілько інтересів спільних з Великорусами, що всяка думка знайти в них прихильників для австрійскоі ідеі навіть не смішна, а просто мізерна.

Більш розумна частина таких людей має ліберальні думки про управу держави і провінцій, і дехто з них з роспуку від теперішноі реакціi в Росіі радби був, якби царский уряд знайшов собі у війні впять Севастополь або й Седан... Тількож звідси до активноi помочі для Австріі далеко, а при зміні урядовоі політики в Росіі, певно між такими лібералами знайшлись би такіж самі енергічні діячі „державноi оборони", які знайшлись власне серед республиканців француских після Седану.

Обернімось тепер до кругів, котрі можна назвати свідомими Уврайінцями. Перш усього ми мусимо нагадати, що між ними зовсім не мало таких, котрі, як н. пр. покійний Костомаров, вважають себе gente Ukraini, natione Russi, і що в загалі, думку про осібність Украйінців від Москалів, навіть украйінофiли в Росіі (за виiмком, кількох одиниць) розуміють і викладають зовсім не так, як галицкі. Покликуюсь на всю наукову літературу Украйінців -- від Максимовича до дд. Антоновича і Житецкого, котрих недавно вибрала "Просвѣта" в своi почесні члени. Колиб було треба, то я можу представити цілу хрестоматію витягів з творів учених російских украйінолюбців, з котроi буде видно, що ті украйінолюбці дуже відмінно думають про національні відносини Украйінців до Москалів, від того, що про те говорять галицкі народовці. Так н. пр. признаючи велику купу осібностей між Малорусами-Украйінцями та Великорусами-Москалями, вчені російскі украйінолюбці признають також в них і богато спільного, загально-руского, а не тілько загально-славянcкого, і в мові, і в історіi. І такі думки зовсім не можна вважати за нещиру уступку російскій цензурі, бо томів наукових праць ніхто для цензури писати не стане. Позаяк російскі украіновідці політичних трактатів не писали, то і ми не можемо говорити про йіх політичні думки i довольствуємось тим, що нагадуємо Галичинам, що національні думки тих украйіновідців в усякім разі не однакові з думками львівских народовців і через те навряд, щоби могла бути однаковість і в думках політичних в украйінолюбців по обидва боки австро-російскоі границі.

Далі, в усякім разі число свідомих Украйінців у Росіі хоч остатніми роками і видимо зроста, та все таки на стілько невелике, що єго зовеім не можна брати на рахунок у такому ділі як війна. Нарешті те число зовсім не одностайне по своiм думкам i в більшости своiй не може прислужитись для Австріі навіть ідейно.

На скілько нам звісно, найбільша частина свідомих украінолюбців у Росіі належить до тих кружків, котрі там звуться культурниками, тоб то до таких, котрі хотять розвою украiнского письменства і умілости, школи. Тількож подібно до того, як недавно „російскі соціяльні революціонери" (між котрими богато було Украiнців з роду), думали зробити в Росіі революцію без культури, так тепер украінскі культурники хотять виробити украінску культуру без політики і з засади відвертаються від усяких політичних справ. Очевидно, що „австрійска ідея" на Украiні, як справа політична, можна сказати архиполітична, — не може знайти собі помічників серед таких культурників.

По при таких культурниках в між свідомими Украінцями невелике число т. зв. політиків. Число йіх мусить вбільшуватжсь в міру того, як самі культурники, то пробою дійсноі праці для культури, то через знакомство з культурою інших европейских сторін, а не самоi тілько теперіпшоі Росіі, дійдуть до думки, що політика є непремінна частина культури, як і письменство, а що певний політичний порядок н. пр. політична воля, є єдина тверда основа для всякого культурного розвою {Спеціально російский недогляд украінских культурників спільний йім з тими російскими „народниками", думки котрих викладають д. Юзов, деякі Толстовці і т. і.}. Тількож і в політиках украінских „австрійска ідея" дд. Романчука і Січинского не знайде прихильників, бо вони думають добиватись національноi волі на Украiні через перестрій політичного порядку в Росіі, а до того думають іти спільно зо всіма народами Росіі і в першій лініi з Великорусами, як народом найбільшим в Росіі і маючим найбільше однакових з Украінцями інтересів і завдач.{Шановний автор має тут на думці очевидно не тих політиків, що не хотіли знати ніяких культурних заходів, а тих власне Украйінців, що найблизші нам руско-украйінским радикалам в Австро-Угорщині, значить зводять у купу заходи політичні з економічними та просвітними. По нашим точним звісткам, до тих украйінских радикалів у Росіі горнуться остатним часом усі живі люде з т зв. культурників та давних політиків. Ті кружки украйінских радикалів виразно заявили, що солідаризуються з програмою руско-украйінскоі радикальноі партii, значить угодовска політика буде в них мати рішучих противників особливо з огляду на Росію, котру ті наші прихильники не думають розривати, тілько думають перемінити єі в cвобідну державу, в союзі такім, як власне каже ш. автор. Редакція.}

Зостається для партіi д. Романчука хиба дуже невеличке число Украiнців сепаратистів-націоналів.

Вони здавна були на Украiні одиницями і тепер, коли судити по галицкій печати, число йіх може трошки вбільшилось, але політична вартість йіх навряд чи прибавилась з того часу, як я бачив особисто таких сепаратистів, котрих я згадуваз у моіх „Австро-руских споминах". „Не треба нам висуватись в гору, Бісмарк за нас все зробить",—говорили ті украйінскі сепаратисти. І доси вони не змоглись ні нащо інше, як на писане час від часу анонімних дописів у галицкі газети i то дописів, в котрих вони не вміють навіть теоретично росказати, чого власне йім хочеться, на що вони покладають надіi? Хто зна сепаратизм ломбардо-венеціян- {стр.20} ский, польский і т. і. той не стане навіть тратити часу на говорінку про украйінских сепаратистів, як елемент політичний. Так ось які дійсні можливости для Австріі знайти собі поміч на Украйіні в часи війни з Росією. Знов скажемо: не добру прислугу зробить той Русин для Австріі, котрий буде ошукувати єі такими безосновними фантазіями, як украйінский сепаратизм.

Тай у загалі не добре служить і Австріі і почастно Русинам той, хто пха Австрію до війни з Росією. Не кажемо вже про те, що війна діло лихе, а надто для такого бідного народу як Русини, на котрих, з обох боків границі австро-російскоі, на перших упаде все лихо війни.

Але навіть при побіді Австріі над Росією, власне галицкі Русини не виграють нічого, навіть з національного боку. Сподіватись щоб навіть велика коаліція европєйска, — в котрій в усякім разі не буде Франціi, а може й Англіi, — могла відірвати від Росіі всі Украйінскі землі по Дін і Кубань, або навіть по Дніпро, може тілько божевільна або дитинска фантазія. Увесь „поділ Росіі", який можна припустити, може обійтись на тому, що від Росіі відірвуть Царство Польске (Конгресувку), Бессарабію та яку блидочку землі на Волині й Поділю. Так тогді власне національність Русинів заплатить кошти сего поділу, бо в Бессарабіі подністрових Украйінців віддадуть на румунізацію, а коли Царство Польске злучать з Галичиною і назвуть новий галицкий край Королівством Польским, то Поляки стануть там в такій більшости против Русинів, що Русинам буде ще важше встоюватись за себе, ніж тепер. Блидочка Волині й Поділя не змінить пропорціi,

Ні! далеко ліпше других бесідників в галицкому соймі, говорив князь Юрій Чарториский, коли сказав з поводу програми дд. Романчука і Товаришів: „не треба богато говорити про Відень і Кійів, а треба занятися щиро нашими справами краевими", хоч певно думки кн. Чарториского про ті справи відмінні від наших. Галицким Русинам треба виробити програму поліпшеня справ краєвих, що моглаби притягти до себе народ руский, котрого найбільше тепер дотикають справи економічні й адміністративні, поставити ту програму і перед демосом польским і перед Поляками, котрі теж хотять занятись щиро краєвими справами в інтересі свого демосу, то тим вони прислужаться й Украйінцям і Полякам у Росіі.

Говорити в загалі про відносини Русинів до Поляків не входить в ціль теперішних статей наших. Тілько щоб усунути можливі непорозуміня, ми скажемо, що Русинам безпремінно треба стреміти до згоди з Поляками, як і з другими сусідами. Та тілько тепер ще Русинам не можна вступати в тісну спілку ні з одною з готових уже політичних польських партій, по крайній мірі в Галичині, бо всі ті партіi ще не зірвали рішучо з думкою про історичну Польщу і дивляться на Русинів перш усього з погляду сеі Польщі, навіть і тоді, коли говорять за згодою з Русинами, і ще не можуть провикнути до думки, що Русини живуть для себе самих, а не для Польщі, хочби й найдаскавшоі для них. Здорова спільність Русинів з Поляками в Галичині може виробитись тілько над працею коло насущних, народно-краєвих справ, спільних людноcти обох народів, без усякоі задноі думки ні про Польщу, ні про Русь божію милоcтію, ні тепер ні в будущині, про котру взагалі галицким Полякам і Русинам можна буде почати поважну розмову тілько тоді, коли спільною працею людей з обох націй Галичина буде впорядкована так, щобя в ній справді можна стало жити хоч скілько не будь по людскому і Полякам і Русинам.

А. Драгоманов.


{стр.41}

Неполітична політика.
IV.

Ми оглянули з усіх боків програму дд. Романчука і Товаришів, і нігде в ній не знайшли й крихти дозрілости політичноi. Се просто один із словесних викрутасів, котрих немало вже показували світові галицкі політикани за 30—40 років, а надто по „мановенію свыше".{Про се „мановеніе свыше" навіть доволі без стидно, прямо говорить львівский народовский орган, як про головну рацію для виступу д. Романчука і товаришів.} Ніякоі серіозноі ваги сей новий ви- {стр.42} крутас мати не може і ніяких наслідків окрім хвилевого рострою в рускій опозиціi в Галичині. Великоi шкоди сей рострій не може зробити через те, що тепер уже в Галичині прокидаєся і мужицтво, руске і польске, і е вже й між Русинами люде зрілійші ніж дд. Романчуки. Антоневичі і ті. Напроти, сей рострій може мати й добрі послідки, роскривши очи всім на дійсне нутро деяких осіб і кружків, в тім числі в пертій лініі львівского генерального штабу народовців.

При всіх викрутасах сего кружка, під натиском ріжних вітрів за остатні 20 років, в йіх дорозі все таки можна запримітити один напряммок, одну ціль, до котроі вони все таки звертали свідомо чи несвідомо і для котроі послідний виступ йіх є зовсім природним ступнем. Ся ціль — позбавитись того, що принесено було в гурт галицкоі, колись молодоі, партіі з украйінолюбства Шевченка, Костомарова й других і вернутись до старого галицкого рутенства , тілько трохі прикрасивши его деякими украйінскими оздобами, чисто формальноi вартости. До сеі ціли йшли львівскі народовці й тоді, коли під проводом Волод. Барвінского вирабляли згоду зі старими, і тепер, коли вони різко зірвали з проводирями тих старих.

Замісць того, щоб піймати „общеруссів" на слові і взяти з російскоі літератури демократично-прогресівні ідеi і показавши, що вони зовсім не противні сути украйінского руху в ліпших єго апостолах, рішучо поставити в Галичині демократично-прогресівний прапор та кликати до него живих людей усяких літературно-етнографічних поглядів, а мертвих зіставити при реакціi, все рівно, якоюб вона барвою не мазалась, чи украйінского, чи австро-рутенскою, чи общерускою, — лженародовці і лжеукрайінолюбці, в часи закладу „Дѣла" пішли на згоду власне з тим у староi партіі, що було в ній найблизшого до клерикально-реакційного рутенcтва. Видимим послідком сеі згоди зосталась рутенска правопись в „Зорі", „Дѣлѣ" і таке ін. І зараз же по сій згоді, в котрій народовці подавали руку старим до спільноі боротьби за галицку церкву проти ультрамонтанства, — львівскі народовці, з тимже Волод. Барвінским на чолі побігли до ще більше ультрамонтанского св. Юра, хоч трошка інакше повапленого, при новому митрополиті, потім ударили чолом перед єпископом Пелешем, ще яскравійшим ультрамонтаном, а потім упять почали вмовлятись зі старими рутенцями, аж поки тепер не виголосили цілком ультрамонтанскоі, святоюрско-рутенскоі програми, в котрій народовства зовсім нема а украйінство в тілько в тому, що нове святоюрске рутенство навязуєся як програма і для 5крайіни. Коли по своім відносинам до уряду теперішна партія д. Романчука засллтуе назву Jungparaderuthenen, то по політично-культурному духу своєму тепер вона може бути названа молода старарутенія{Ми вже згадували про перемиского кореспондента „Дѣла", котрий явно заманює старих до союзу з народовцями, на улові тілько розриву з явним москальофільством. Такий же змисл мають, по словам „Дѣла" і намови митрополита до делегатів з останків старих святоюрців. Справа значить явно повертається до того, щоб поновити en grand партію „Мира". При чім же тут зостається навіть те украйінство і народовство, котрого ще не дуже давно вважали приличним держатись і львівскі народовці з „Дѣлом"? Хай на це відповість хоть „Дѣло". Що виграє від такого „Мирства" народ малоруский культурно, політично і соціально, навіть проти помосковліня, колиб воно дійстно єму грозило інакше? Алеле навіть у Росіi не знайдете газети з програмою більше реакційною між „Мир"!}.

Требаб мати дуже невелику пошану до загалу народовців, украйінолюбців в Галичині, щоб припустити, що він увесь пристане покірно до такого рішучого розриву зо всім, що було живого і цінного в галицкому народовстві та украйінолюбстві 60-тих років. В усякім разі на Украйiні між найблизшими земляками Шевченка, тепер тілько сліпі не побачать, які нові пута викувано на ноги нашого народу в Галичині під фірмою украйінолюбства.

Щож робити тепер снравжним народовцям і украйінолюбцям серед Галичан ? Для нас відповідь видаться не трудною. Треба організувати нову народну партію, рішучо прогресівну. Матеріал для неі вже є і поміж мужиками і поміж освіченійпшми людьми: в недавно заложеній руско-украйінскій радикальній партіі, і серед працюючих на провінціi народовців і серед таких же москальофiлів. Приміри таких людей як д. Кобринский, показують, що й тепер на провінціi є між ними люде, котрі достойні ліпшоi ролі ніж та, котру за них грає львівский генеральний штаб староі партіі, ще більше необразований і морально попсований ніж народовский.

Ми певні, що нова народна руска партія знайде собі зразу прихильників і серед Поляків, котрі починають занедовольнятися дотеперішним політичним станом в Галичині, а надто серед тих, котрі не затяглись зовсім у теперішні польскі політичні партіі. Стоючи навіть на полі національному, практична народна руска партія зовсім не може відвертатись від тих Поляків, котрі себе вважають gente Rutheni, natione Poloni і кидати йім в очи лайку: ренегати ! Перш усього слово ренегат само по собі має мало змислу, і в справах совісти, як релігія, національність іті. — зовсім мусить бути викинена з лексикона, як наслідок часів релігійного фанатизму. Все, чого можуть Русини бажати від тих, хто щиро вважає себе natione Poloni, але gente Rutheni, може зводитись до того, щоб вони показували свою рущину чим небудь дійсним, н. пр. в письменскій справі, хайби вони показали свою рускість так, як з свого боку показали своє украйінство Максимовичі, Костомарови ітд. gente Ukraini, na- {стр.43} tione Russi. Але політичне житє вимага, окрім національних, ще спеціально політичних і соціяльних ідеалів. З сего боку дотеперішним Полякам gente Rutheni в Галичині можна зробити закид, що вони переважно виступали яко сторонникй шлахецтва, тоб то системи діаметрально противноі інтересам Русинів. Коли є в Галичині Поляки, котрі в якій би то мірі уважають себе й Русинами й готові доказати практично свою рускість, а до того ще й держаться демократичних думок політично-соціальних, то вони мусять бути пожаданим елементом в новій рускій народній партіі.

Але в усякім разі в Галичині є вже й тепер серед Поляків люде, котрі готові підпирати рускі демократичні змаганя і котрим противна дотеперішна система примусовоi польскости для Русинів. Такі люде дійсно обявлялись по ріжним куткам східноi Галичини, і в часи остатних сеймових виборів навіть подавали голоси за деяких з руских кандидатів. Згодом, про рішучім виступі рускоі народно-прогреснвноі партіi, число таких Поляків мусить збільшитись {Таку надію опираєм між іншим на тій прихильности до основних думок Русинів-поступовцiв, яку показує певна частина польскоі лолодіжі. Див. ост. ч. "Ogniska" (брошура).}.

От такі матеріяли є вже й тепер, і можуть обявитись в найблизший час для новоi рускоі партіі в Галичині. Треба тілько попробувати, звести до купи ті матеріяли коло якоi небудь жизоі спільноi справи. Такою оправою, — окрім постійних заходів коло добробиту та політичноi і культурноi освіти народу через товариства, печать, збори і т. і. на теперiшну хвилю може бути постанова демократично - поступових русксих кандидатур у Раду державну в найблизші вибори. До сеі справи треба тепер же приступити і з низу (найголовнійше діло !) закладом комітетів по селах і містах на провінціi, і з гори, письменского агітацією зі Львова. Певно „Народ" і єго редакція поможе сій агітаціi навіть і тоді, колиб у ній виступили люде з думками, котрі й несходяться точка в точку з програмою „Народа", аби тілько загальний напрямок був той самий.

З того, що ми зараз сказали ясно, що програмою для агитаціі в часи наближаючихся виборів, по нашій думці, не може бути цілком програма руско-украйінскоі радикальноі партіі. Ми особисто згоджуємось на точки а надто на напрямок остатноі програми, але маємо своi думки і про спосіб викладу єі і про політичні програми в загалі. В таких справах ми вважаймо звичай англійский за більш відповідний ціли, ніж звичаi контіиентальні. Політичні програми, по нашій думці мусять ставити такі точки, котрі можуть бути переведені в закони досить скоро — в два три парляментскі періоди, і для того в них перш усього не треба ставити точок максімальних а надто дуже ріжнородних і таких, котрі власне виходять поза границі законодавчого примусу, як точки релігійні, наукові, умієтні, звичаєві іті. Для тих усіх точок поле—література, лекціi, почастні товариства. На парламентскi ж вибори треба виступати з програмами мінімальнійшими, коли вже треба таклх слів, — з точками, коло котрих можна зібрати на дану годину як найбільше людей, щоб та точка як найскорше стала законом. Се цілком не виключає й максімальности, котра може служити за провідну ідею у того, що сегодня поставить в парламентску програму одну єі частину, а завтра добившись єі, другу ітд. поки дійде й до максіма. Але се влекшує підпору для певноі точки й тих людей, котрі мають інші максіми, або не згоджуються на цілковиту програму і єі основні думки, хоч згоджуються на певні єі точки і при тому іноді держаться других основних думок.

Возьмім свіжий примір : справу закону, котрий би встановляв 8 год. денноi роботи. Сю справу висунули на порядок дневний соціялісти. Але н. пр. в Англіi є соціялісти раціоналісти, агностики, матеріялісти, і є соціялісти христіянскі та й ще ріжшіх церков, від епіскопальноі до ріжннх радікальних сект. Окрім того за 8 год. роботу, в Англіi стоять люде, котрі в загалі не згоджуються на другі точки соціалістичноi програми, люде навіть доволі аристократичних думок. І ось сі всі люде ріжних думок по другим питаним, сходяться на точці 8-годинноі роботи і спільно агітують для неі перед парламентом, і конечно незабаром виборять для того закон. Така спільність звеся в Англіi компромісом. Без компромісів неможлива політика, але не треба змішувати компромісу з крутійством, зрадою думкам, котрі чоловік перше виголошував, з обманом других людей,. котрих він хоче прихилити до своєi програми.

Ма думаємо, що непохибною відміною компромісу від крутійства й обману, можна признати ось що : в компромісі чоловік не зміня й не таiть яковости своіх думок, а тілько стремлячись в певну хвилину до того, щоб єго думки стали законом для громади, ставить в сю хвилину таку йіх спільність, яка на той час може бути всвоєна громадою і прийме для того поміч і других людей, котрі в сiй точці згоджуються з ним, хоч не згоджуютьса в інших, при чому ніхто не, таiть від другоі сторони своiх основних думок.

Дивляючись так на політичну діяльність і політичні програми, ми й невважаємо можливим виставляти всю програму руско-украйін. рад. партіі яко програму парляментску для будущих виборів у державну Раду. Ми думаємо, що всю так названу максімальну частину єі треба зіставити для літературноi пропаганди {При случаю замітимо, що сю частину требаб цілком переробити, бо в ній напримір вільність печати.}. Теж саме треба зробити зо всіма {стр.44} точками, котрі тичуться особистоi совісти людей (релігія, письменство, умілости) і в політичній програмі требувати тілько вольности для всіх думок і проб у таких справах. В найблизшу парламентер програму для Галичини треба вибрати найлекші до проведеня в закон з мінімальних точок, суспільно-економічних, а з політичних змін требувати зміни виборчих порядків в духу загального голосованя, зміни приписів про печать, так, щоб принаймній всі заборони і кари по справам печати виходили тілько від суду з присяжними. З огляду на теперішний фактичний стан Галичини треба напирати навіть на те, щоб уже істнуючі закони, котрі об'являють вільність совісти, стоваришень, недотикальність особи, дому, громадских звичаів і т. і. справді виповнялись і для ствердженя йіх требувати особистоі (в тім числі й грошевоi) відвічальности державних чиновників за всякий, противозаконний вчинок і шкоду особам і товариствам, котрі мусять мати право кликати тих чиновників перед звичайний суд.

Звісно, ми не думаємо писати повноi програми для будущоі агитаціі, а наводимо тілько деякі приміри, щоб пояснити наші думки про єі характер. Конечна програма може виробитись тілько з нарад проміж самими будущими виборцями, до котрих сторонники новоі партіі між Русинами мусять як найскорше приступити.

Що є живого і прозірливого між украйінолюбцями в Росіi, мусить помогти всіма силами тому, щоб у Галичині виробився такий новий народний напрямок, який ми зарисували висше. Навіть пасивні „культурники" украйінскі мусять же зрозуміти, що коли все галицке народовство, украйінолюбство піде за кружком д. Романчука, то тут продадуться основи не тілько всеевропейскоі новоi культури, а навіть те з неі, що все таки виявилось в ліпшому, що було в украйінолюбстві таких Костомарових, Шевченків і др. Людеж актівнійших демократично-прогресівних напрямків на Украйiни мусять помогти всіма силами тому, щоб у Галичині міцно впорядкувалась нова народно-поступова, політична партія, котраб голосно на ввесь світ заявила в парляменті віденьскім і в соймі галицкім, думки освіченого украйінства і своєю працею показала, що може зробити те украйінство, чого воно варто, яко новий робітник світового поступу. Колиб навіть на тепер все діло активного украйінства стало на самому тілько впорядкованій такоi партіі в Галичині, то й то через кілька часу дасть свій відгомон і в російскій Украйіні.

Софія, 25 ст. ст. падол. 1890.

М. Драгоманов.

До сих уваг д. Драгоманова додаємо від себе ось що. Конечно, витворене новоі попоставлена в максімальні требуваня, кола вона є тепер уже в Швейцаріi, Англіi і др., а н.пр. заміна війни межинародним судом, котра не може залежати від волі одноі-двоi держав, поставлена в мінімальній, і т п. ступово - народноі партіi в Галичині було би добре, хоть елементів для такоі партіі може й не так то богато, як думає д. Драгоманов. Що члени руско-украйінскоі радикальноi партіі не можуть самі організувати такоі новоі партіі, се очевидно; почин мусить вийти від тих поступових народовців, котрі не зовсім згоджуються з програмою р. укр. рад. партіі, та не згоджуються і з програмою д. Романчука і дорожать тими зернами поступу, котрі внесли до нас думки Шевченка, Костомарова іті. Ми з свого боку готові всіми силами допомагати такій організаціi, як і в загалі всяким щирим змаганям, чи то народовців, чи москальофiлів, чи й Поляків, котрі мають на оці добро народа і єго поступовий розвиток. Що виступаючи до боротьби виборчоi, члени р. укр. рад. партіі висувати будуть із своєі програми на перший ряд справи практичні, примірені до потреб насущних і місцевих, се розумівся само собою. Редакція.


pisma@dragomanov.info,
, копилефт 2006 г.
//