Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.
Н. М. Микитчук, ЕТНО-ТЕРИТОРІАЛЬНА ЄДНІСТЬ УКРАЇНИ: ПОГЛЯДИ М. ДРАГОМАНОВА

Н. М. Микитчук
Дніпропетровський національний університет

 

ЕТНО-ТЕРИТОРІАЛЬНА ЄДНІСТЬ УКРАЇНИ: ПОГЛЯДИ М. ДРАГОМАНОВА

 

 


Надднiпрянська Україна: iсторичнi процеси, подї , постатi : Зб. наук. пр. - Днiпропетровськ, 2005. - Вип. 3. - С. 160 - 167.


{стр.160}

Розглядаються погляди М. Драгоманова щодо етно-територіальної єдності українського нації й українських етнічних територій.

У другій половині XIX ст. поступово посилювалася об'єктивна тенденція до об'єднання всіх українських земель, розмежованих державними кордонами монархій Романових і Габсбургів, у соборну, суверенну національну державу. Єдиний територіальний комплекс об'єднаних споконвічних українських земель мав бути матеріальною першоосновою становлення і консолідації української нації. Надихаючим джерелом для єднання стала ідея української соборності. М. Драгоманов як один з провідних українських науковців даного періоду намагався теоретично довести єдність українського народу на його етнічних територіях і активно сприяти духовному політичному збли-{стр.161}женню українського населення Наддніпрянщини, Галичини, Буковини й Закарпаття.

Незважаючи на значне зацікавлення українських істориків ідеологією й діяльністю М. Драгоманова, його погляди щодо етно-територіальної єдності українців залишалися до 90-х рр. XX ст. малодослідженими. Слід відзначити праці чернівецького дослідникам. Круглашова, що з'явилися на рубежі століть і стали, практично, першими й надзвичайно вдалими спробами різнобічного висвітлення даної теми1. Проте комплексного дослідження даної проблематики у вітчизняній історіографії не здійснено.

Завдання даного дослідження: проаналізувати погляди М Драгоманова щодо української етно-територіальної єдності в контексті розробки вченим ідеї української соборності, показати окреслення М. Драгомановим етнічних кордонів, з'ясувати критерії такого окреслення, визначити, якого значення надавав учений діяльності інтелігенції всіх українських земель для консолідації української нації.

Духовно-культурне, а отже, й національне самовизначення українців відбувалося, на думку М. Драгоманова, передусім через відмежування від найближчих сусідів — росіян та поляків (таке відокремлення було характерним для національного самоусвідомлення більшості європейських народів у XIX ст.). Загалом вчений послідовно обстоював принцип етнографічного визначення українських кордонів, грунтовно аналізуючи історичний розвиток українських етнічних територій.

М. Драгоманов був одним з перших, хто географічно «відмежовував» українців. Так, під час III Археологічного з'їзду в Києві в 1874 році він окреслив польські етнічні території — «правдиву Польщу» або «провінції, де люд польський», заперечуючи зазіхання поляків на етнічні українські землі2. Разом з тим, він, чи не вперше, намагався визначити й етнічні кордони українців, вважаючи Галичину такою ж українською землею, як, наприклад Київщину. Учений відкидав претензії поляків на галицькі землі як «історично польські»: «Галичина — перш за все «Галицька Русь»3. Населення ж Галичини, крім поміщиків, — українці: «...галичани етнографічно і філологічно цілком складають частину малоросійського племені»4.

Обстоюючи й надалі так званий етнічний (або етнографічний) принцип: Україна — це територія, де мешкає українське населення, вчений неодноразово давав відсіч претензіям сусідів на панування над українською землею і народом. Зокрема, громадський діяч гостро критикував прагнення польських патріотів реставрувати Річ Посполиту в кордонах до 1772 року, включаючи в неї Правобережну Україну і Східну{стр.162}

Галичину (так звана історична Польща). Адже на правому березі Дніпра національно-демократичні сподівання України наштовхнулися на проекти польських патріотів, що намагалися відродити Польщу в межах, які ця країна мала до 1772 року5.

Громадський діяч констатував, що «Австрійська Русь», де проживало понад 3 мільйони українців або русинів, давала українцям культурне й політичне «поле діяльності», й де під впливом «російської України» розпочалося національне відродження6. Але австрійський уряд невдовзі почав цьому протистояти, розпочавши «політику гойдалки» — то на користь русинів-українців, то на користь поляків.

У наукових та публіцистичних працях учений наголошував на цілісності та єдності українських земель, вважаючи їх поділ між чужоземними державами історично зумовленим, а отже минучим. Він першим вніс до української політичної програми питання про етнічні кордони України, запропонував критерій, за яким належало визначати українську територію: «Під Україною ми розуміємо всю територію від витоку Тиси в Угорщині на заході до Дону на сході разом з Кубанською областю по той бік, від витоку Нарви на півночі до Чорного моря на півдні, одним словом край, де маса поселення говорить українською мовою. На цих територіях більшість селян-землеробів і робітників належать до українського народу...»7. Вчений погоджувався з позицією наддніпрянської та й галицької інтелігенції, яка духовно об'єднуючим центром України вважала безперечно Київ.

Більш чітко етнічні кордони українців М. Драгоманов окреслив у «Передньому слові» до Громади» (1878 р.). В цій же праці він установив загальну кількість українців у Росії, Австро-Угорщині понад 17 млн. чол. (станом на 1878 р.). У своїх працях М. Драгоманов особливо наголошував на етнічній єдності українців Росії й Австро-Угорщини: «...людність її досить густа і духовно дотепна і по етнографічному составу в великій більшості одностайна»8.

Для М. Драгоманова надзвичайно актуальним, особливо в 1890-ті рр., було науково обґрунтоване створення української фізичної й політичної карти: «Перш усього треба задовольнити пекучій потребі — дати карту, котра б усунула вопіюще незнайомство галичан з Україною і українців з Галичиною і взагалі з Австрійською Руссю»9. Він наголошував на потребі «на карті фізичній провести границі етнографічні (найважнійші), — а також границі державні (Росії, Австрії, Румунії)»10. Так у 1896 році було видано «Просвітою» каргу України Г. Величка, виправлену за вказівкам М. Драгоманова.

Подаючи кількість українського населення окремо у Наддніпрянщині, Галичині, на Буковині та Закарпатті, М. Драгоманов не бачив{стр.163} між українцями цих земель суттєвої різниці, для нього це лише «частини русько-українського демосу і нації»11, або іншими словами — «однакової породи»12. Стосовно українців учений вживав саме термін «нація»13. Крім того, він вважав необхідним відокремлення поняття «нація» від понять «держава», «державна нація»:«...національність сама по собі одно, а державна єднота національності — друге»14.

Слушним стало висловлювання М. Драгоманова про наслідки регіональних розбіжностей на прикладі Галичини: «Почнемо з того, що галичани дійсно етнографічно та філологічно складають частину малоруського племені. Але правовий, економічний та особистий стан їх такий відмінний від стану малоросів, що, якщо взяти галичан, якими вони є, «живцем», то вони виявляться у деяких відношеннях більше схожими на поляків, словаків, аніж на наших малоросів. Звичайно, єдність політичного життя галичан з малоросами можлива тільки або внаслідок міжнародної катастрофи, яку важко уявити, або ж як результат довготривалого життя, яке, може статися, змінить і малоросів і галичан так, що вони не будуть схожими на теперішніх15. М. Драгоманов був переконаний, що лише впевнена, багаторічна праця українців, передовсім інтелігенції сприятиме єднанню усіх частин української нації в єдине духовне та політичне ціле.

Досить показовим моментом у процесі розробки ученим ідеї соборності українських земель є його ставлення до Буковини і Закарпаття. Ще до виїзду за кордон він відвідав ці землі. Вражений національним та соціальним становищем, громадський діяч говорив: «Я дав собі Ганібалову присягу: що-небудь зробити для угорської Русі, по крайній мірі направити кілька душ на реальну працю для народу в демократично-поступовому напрямку. Можу сказати, що за рік-півтора дещо вже такого починало заснуватись в угорській Русі моїми заходами...»16. Після цього частина його уваги завжди надавалася цим землям, як дещо відсталим у національному розвитку. Проте вчений завжди вірив, що Буковина і Закарпаття ще відіграють свою величну роль у процесі української соборності та національного розвитку.

Громадський діяч і на еміграції приділяв велику увагу закарпатським і буковинським землям, але вважав, що підхід до розбудження цих земель, втягнення їх у процес українського відродження мас відрізнятися від тих, які використовуються в галицьких і наддніпрянських землях. Це обумовлювалося об'єктивними історичними причинами. Адже, за словами М. Драгоманова, Угорська Русь занедбана й задавлена «малярством — не тілько національним, але й соціальним»17. Вчений вважав, що населенню цих земель чужі козацько-українські традиції. Тому він радив пропагувати тут загальнодемократичну ідею{стр.164} і «звернути буковинчків і закарпаттян на подібну ж дорогу, на їх власному грунті, — чого само собою виходило й національне народовство, котре б злилося з українством»18.

На думку вченого, треба знайомити цю частину українського народу з демократичними ідеями у творчості наддніпрянських та галицьких письменників. Крім того, потрібно, щоб «галицько-українська просвітня демократія сама робила, так сказати місії в угорську Русь, шоб пізнати її обставини, зав'язати особисті стосунки, а надто в простому народові, та впливати безпосередньо на той народ словом та книжками, до нього приладженими, а далі осібними товариствами просвітно-агітаційними»19. Кожен клаптик української землі повинен був залучатися до єдиного територіального комплексу, який став би географічною основою для становлення соборної нації. Кожен українець мусив стати частиною національного «ми», оскільки кожна людина сильна силою свого народу.

М. Драгоманов наголошував на необхідності ведення пропаганди на цих землях українською мовою, сам нею послуговував» у спілкуванні з місцевим населенням:«...я був перший українець, котрий заїхав на угорську Русь і заговорив там мовою, іншою від мови всяких других руських патріотів»20, доводячи, що «Угорська Русь», хоч і входить до складу Угорщини, — це українська земля, населяють її українці, мова, література, культура — українські. М Драгоманов відзначав, що на Закарпатті навіть у змадяризованої частини інтелігенції не зникало почуття свого «немадярства», яке проривалося назовні у формі «москвофільства». Закарпатське «москвофільством М. Драгоманов пояснював як «чистий націоналізм».

На думку вченого, такий «націоналізм» орієнтований на державу, а не на певний народ. І оскільки на той час не було держави «українсько-руської», а «московсько-петербурзька» не лише існувала, а й вважалася сильною і впливовою, то природним був потяг українських закарпатських «націоналістів» до цієї держави. Вважаючи москвофілів «найчеснішими людьми патріотами», М. Драгоманов закликав «українолюбців» не фанатично анафемувати їх, а працювати над розвитком української культури «і демосу взагалі, а окрім того, розважним, можливо спокійним поступуванням з москалефілами, не виключаючи згоди з ними, по крайній мірі в деяких точках»21.

Вчений залучав до співпраці з Галичиною, Буковиною, Закарпаттям провідні кола російської України. Основним обов'язком української інтелігенції Наддніпрянщини він називав піклування «про закордонних братів»22. Загалом термін «закордонні брати» неодноразово зустрічаємо в його роботах23. Проте М. Драгоманов застерігав, що{стр.165} в кожному регіоні потрібно добирати особливі методи роботи. Зокрема, він пояснював: «Я б бажав, щоб у XVII в. скрізь побувала козаччина, і, значить, шоб уся наша земля була Україною, — але що ж я буду робити, коли вона була тільки по Случ, а не по Тису Я клопочусь, шоб українофільство дійшло аж до Случі, — та коли на це усе треба часу і особих способів у кождому край»24,

З іншого боку, він підкреслював, що галицька інтелігенція повинна впливати на російську Україну. Особливо ефективною та спрямованою у майбутнє він вважав пропаганду української ідеї серед молоді. Надії ученого і публіциста, які він покладав на молодь у майбутньому єднанні нації, справдилися у XX ст., моли його учні й послідовники стали до боротьби за соборну українську державу.

Загалом чи не найточніше М. Драгоманов означив сам свою соборницьку діяльність: «Більш доля, ніж моя персона зробила так, що я ставсь першим панмалорусистом на практиці, тая доля випхала мене працювати безпосередньо на усій нашій етнографічній обширі од Дону до Тиси. А тут то на самому українстві, та ще «старому далеко де вийдеш; де-де так зовсім нема йому місця, дечому треба його переробити дуже, поки воно буде спосібне обняти усі краї наші. Я не тільки бажаю, але просто працюю для того, щоб іменно нове українство було зв'зком усіх країв нашого етнографічного роду, — радий бы, щоб усі вони підписались і під меньом Україна...»25.

М. Драгоманов розумів, що особливо негативно позначалися на об'єднавчих національних процесах включеність української еліти у духовний та політичний контекст розвитку владних еліт Російської та Австро-Угорської імперій, асинхронність ритмів розвитку українського суспільства не лише у австрійскій та російській Україні, а навіть у межах Австро-Угорщини, особливо між Галичиною й Буковиною з одного боку та Закарпаттям з іншого. Регіональні відмінності об'єктивно спричинювали локалізацію українського суспільно-політичного, інтелектуального життя. Наголошуючи на етнографічній єдності українців Росії й Австро-Угорщини, громадський ліяч акцентував на необхідності створення єдиного українського духовного простору за допомогою вироблення єдиної української мови, обміну книжками, збирання етнографічних матеріалів, заснування загальноукраїнських наукових інституцій. М. Драгоманов, маючи непересічний розум, не міг не розуміти, що розпорошеній національно свідомій українській інтелектуальній еліті слід об'єднати свої наукові сили.

Вчений застерігав українську інтелігенцію від культивування тих особливостей, які розділяють українців, від роздмухування регіональ-{стр.166}них та конфесійних суперечностей. Так, зокрема, він не відмовляв українцям у праві на віру, втім, наголошував, що релігійні переконання не слід змішувати з політичними, адже це не сприяло б духовній соборності українців, що належали до різних конфесій: «віра сама по собі, а громадські справи сами по собі, що кожний може думати про віру, як хоче, а в громадських справах люде всяких думок про віру можуть виступати спільно»26.

Проаналізувавши погляди М. Драгоманова щодо української етно-територіальної єдності в контексті розробки вченим ідеї української соборності, можна стверджувати, що він, по-перше, розглядав українське населення Наддніпрянщини, Галичини, Буковини і Закарпаття як частини єдиної нації (щоправда, з різним рівнем національної самосвідомості); по-друге, чітко окреслював українські етнічні кордони і визначав кількість українського населення; по-третє, відводив провідну роль консолідуючій функції інтелігенції, й головне, на прикладі своєї соборницької діяльності доводив можливість і необхідність такої роботи навіть за несприятливих політичних умов.

Бібліографічні посилання

1. Круглашов А. М. Держава, нація, людина... Михайло Драгоманов про національний розвиток України // Вісник АН України. — 1992. — № 2. — С. 22—33.; Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. — Чернівці: Прут, 2000. — 488 с.; Круглашов А. М. Національна єдність України: погляди М. Драгоманова // Науковий вісник Чернівецького університету. — 1998. — Вип. 36. Історія. — С. 181—195.

2. Драгоманов М. П. Австро-руські спомини (1867—1877) // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. — Т. 2. — С. 233.

3. Драгоманов М. П. Историческая Польша и великорусская демократія. Статья // Вольное слово / Інститут рукопису НБУ ім. В. І. Вернадського. Відділ рукописів. — Ф. 172, спр. 8, арк. 61.

4. Там само. — Арк. 64.

5. Драгоманов М. Українська література, поскрибована російським урядом. — Переклад з французької, текстологічні опрацювання та примітки Ґ. Цвенгроша, Вступ. сл. М. Колесах. Ред. мол.: Б. Якимович (голова), Н. Бігуя, М. Гнатюк та ін. — Львів, 2001. — С. 76.

6. Там само. С. 83.

7. Драгоманов М., Павлик М., Подолинський С. Програма часопису «Громада», з доданням списку видань «Громади». // Михайло Драгоманов: Документи і матеріали 1841—1994. — Львів, 2001. — С. 122.

8. Драгоманов М. П. Австро-руські спомини (1867—1877) // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. — Т. 2. — С. 242.

9. Драгоманов М. П. Лист до О. Макарушки від 9/21 березня 1894 р. Софія. Михайло Драгоманов. Переписка. Зібрав і зладив М. Павлик. Т. І. — Львів, 1901. — 184 с.{стр.167}

10. Драгоманов М. П. Лист до К. П-ського для виділу «Просвіти» від 17 травня 1889 р. С. 86—87. Михайло Драгоманов. Переписка. Зібрав і зладив М. Павлик. Т. І. Львів, 1901. — 184 с.

11. Драгоманов М. П. Лист «Поклик» до Українців» (серпень 1893 р.) // Переписка ... — Т. VII. (1892—1895) / Зладив М. Павлик. — Чернівці, 1911. — С. 273.

12. Драгоманов М. П. Переднє слово до «Громади» // Вибране (...мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні) / Упоряд. та авт. історіографічного нарису Р. С. Міщук; приміт. Р. С. Міщука, В. С. Шандри. — К., 1991. — С. 291.

13. Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. — Т. 2. — С. 352.

14. Там само. — С. 320.

15. Драгоманов М. Русские в Галиции. Литературные заметки // Вестник Европы. 1873. — Кн. 1. — С. 129.

16. Драгоманов М. П. Австро-руські спомини (1867—1877) // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. — Т. 2. — С. 279.

17. Там само. — С. 281.

18. Там само. — С. 275.

19. Там само. — С. 282.

20. Там само. — С. 281.

21. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. — К., 1994. — С. 231.

22. Драгоманов М. П. Австро-руські спомини (1867—1877) // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. — Т. 2. — С. 227.

23. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Б. Грінченко — М. Драгоманов Діалоги про українську національну справу. — К., 1994. — С. 224.

24. Драгоманов М. Лист до О. І. Лоначевського-Петруняки від 1890 р. // Архів Михайла Драгоманова. Т. І. Листування Київської старої громади з М. Драгомановим (1870—1895 рр.) (Праці Українського наукового інституту) — Варшава: Друкарня Наукового Товариства ім. Шевченка — Львів, 1937. — С. 170.

25. Там само. — С. 171.

26. Драгоманов М. Віра й громадські справи // Пам'яті Михайла Драгоманова: Збірник. — Харків: Поюр, 1920. — 112 с. — С. 85.

Надійшла до редколегії 27.09.2005

В статье анализируется очерк Миколы Хвылевого “По Барвинковскому району”, в котором изображается начало коллективизации 1930 года в Украине.

SUMMARY

The article analyzes sketch by Mykola Khvylyovy “In Barvinkovsky District”, which depicts the beginning of collectivization in Ukraine in 1930.


pisma@dragomanov.info,
, копилефт 2006 г.
Здесь можно взять на прокат . // Купить со скидкой 40%!