Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.
Критика М. Драгоманова на перше число львівської „Правди" за рік 1874. {стр.135}

 

Критика М. Драгоманова
на перше число львівської „Правди" за рік 1874.

 

 


Публикация: Україна, кн.4(18)/1926, стр.135-138


Дня 6 (18) лютого 1874 р. вийшло перше число сьомого з ряду річника „Правди". Редактором її був тоді Олександер Огоновський, кандидат адвокатури, пізніший професор на катедрі цівільного права у львівському університеті.

Писав Драгоманов свою критику на виразну просьбу львівських громадян, а зглядно Володимира Навроцького, що був посередником між київським ученим та львівською громадою і „Правдою". З нечитким почерком М. Драгоманова не уміли собі дати раду молоді, львівські громадяни, і Навроцький переписував не раз і не двічи його статті для „Правди".

Критика першого числа випала загально некорисно. Драгоманов домагався, щоби її видруковано у „Правді", на що, очевидно, члени редакційного комітету не могли погодитися, через що вона залишилася у рукописові і світу в свій час не побачила. Як у инших листах, так і в цій критиці Драгоманов домагався від львівських громадян, щоби вони залишили партійну ворожнечу і полеміку з галицькими русофілами, а замість неї щоби містили у „Правді" статті про свої політичні, соціяльні і культурні цiли та про способи переведення їх у життя.

В критиці висловлював Драгоманов не тільки свої особисті думки, але й погляди київського громадянства, коли писав: „Хай Ваша громада знає, чого бажають у нас од органа, которий собі ставить ціллю бути органом народовців і галицьких і українських — і за которий ми, українці, volens nolens, одвічаємо перед громадою і печаттю у Росії".

Замітки Драгоманова про перше число „Правди", про її мову, та про поодинокі статті були здебільшого прикрі, але і вповні справедливі. Вони свідчать, як щиро бажав він витворити з „Правди" орган поступового українського громадянства, за який не треба-б було соромитися ні перед своїми людьми, ні перед російською печаттю.

Що львівські громадяни вслухувалися в замітки Драгоманова, видно хоч-би із того, що дальшого перекладу „Пана Тадія" з Міцкевича з його чудернацькою мовою не друкували, хоча під першим розділом зазначено: „дальше буде" та що в найближчих числах подавали чимало вісток, які вводили громадянство Великої України „у фактичні обставини галицького життя".

Копію критики Драгоманова зладив був пок. Мих. Павлик, з якої я користаю. Вона переховується у „Національному Музею" у Львові.

 


З Украйни.

 

Високоповажаний Добродію!

 

Після того як я написав Вам остатній лист, получив я 1 № Правди і тепер могу виповнити Вашу просьбу і дати конкретну критику ціого №, з которої можете побачити и бажання моїх приятелів, — бо я тільки з їх соглассія пошлю сей лист.

Починаю з передніого слова від редакції. Тут, як і у других місцях № видно, що „Правда" усе щита за головну ознаку противної себе партії те, що вони ренегати, русскіе, та прихільні до Россії, — а значить своєю метою поставля на перед усіого маніфестувати самостійність малоруської народности од великоруської у Галиччині. Не можно згодитись з таким епитетом, як ренегацтво, — бо кожний вольний сознавати себе, до якої він народности лежить, чі єсть іого народність зовсім самостайня, {стр.136} чі ні, — аби він тілько проводив свої идеі честно. Коли „Слово" и Ко не честно проводять своі идеі, то так треба казати, а що вони заявляють себе „русскими" це ще не дає права їх лаяти деморалізованими. До того скажу, що Ваши русскіе зовсім не русскіе, так що пора б уже перемінити ім кличку, бо цією Ви тільки їх підвишаєте. Пора викинути таке клички вже за для того, що у Вас не ма ніяких великорусів, - так що нічого з ними і боротись, нічого и маніфестувати. Вашу одрубність од них, — так и за для того, що, зводючи ціль Вашої парті і найбільш на манїфестування того, що Ви русини, а не русскіе, Ви не тільки звужаєте своі цілі, але й зовсім їх не показуєте. Мало того, що Ви русини, що хочете в своій хаті, своеі правди і сили і волі, — а покажіть, які Ви русини, яка Ваша правда, сила, воля, — т. є. покажіть Ваші політичні, соціальні і культурні цілі і як Ви хочете йти до них.

Про переклад "Пана Фадія" скажу, що як наша література почне писати таким язиком, то не тільки мусить одректись од претензії зватись народнею, але й зовсім живою. Може автор денебудь і чув ті слова, що наніс у свій перевод, — але можна назбірати по куткам справди народніх слів, а коли звести їх у купу, без нужди (як напр. опішній замість остатній), то такої мови нігде нарід не розбере, а й пісьменні люде муситимуть признати іі мертвою. З великим страхом жду, що хто небудь з противників наших підхопить таки стихи, як

Отсе перебендяв прехихий язик Сутяги. Очима заблимав прихирно, Оскиривсь, хирхільний був сміх на устах...

{1 - В перекладі Кузьма Волинця "Пан Тадій". „Правда" 1874, І, стор 12.}

та спита: братця, що се за мова? — Це мова української літератури, що претендує бути народнею!

Про оповіданя "Наталя" {2 - "Наталя". „Правда", ч. 1—3. На кінці замітка: „Після німецького написав М. Н."} не буду говорити, бо ця повість ще не кончена.

Про слідуючу статтю теж не стану говорити; замічу тілько з поводу двічі показанного недовіру редакціі против слів, що российский перевод Боккля появивсь мабуть чі не раніш від німецького, що Боккль почав печататися у Отечеств. Записках з первих №№ 1860 р. а Ви ж сами кажете, що німецький перевод вийшов у 1860 р.

Про літературні звістки теж не скажу нічого, — окрім того, що ми б бажали мати звістки про галицьку литературу и не тілько про те, що печата Ваша партія, але й другі. Фельетони "Слова", кажете, курьозні. Правда, — але хтілось би бачити іх скільки небудь подрібну оцінку, — бо у них видно замір, хоть досить слабий, намалювати сучасне життє галицької громади.

За два огляди (загальний и політичний) спасибі, — вони усе таки уводять нас у фактичні обставини галицького життя. Бажаємо бачити ще подрібніщі огляди, — особенно усіого, що може показати, соціальний побит Галиччини; напр. хтілось би бачити резони по которим селяне-мазури хтіли знесення повітових рад; — цікаво було б бачити зрезюмованними промови поляків pro и contra руськоі гимназii.

Про перепечатку з „Reform" {3 - Мова тут про тижневник „die Reform", що виходив у Відни. В числі 6 помістив ii редактор Щузелька cтатейку п. н. "Korrespondenz der Reform. Zu den historisch-politischen Individualitaeten „Russlands", яку "Правда" 1874, 1, cтор. 41—31 подала в дословнiм перекладi.} скажу, що добре робитиме "Правда", коли буде звіщати про усе важніше, що говорять чужі люде про Галиччину и Украйну (так цікаво б було знати, що такого писала Neue Freie Presse про статтю Русскіе въ Галиціи), — але такі статті, як з "Reform" {стр.137} треба подавати з заміткою редакції. П. Шузелька, и той пай, що писав до іого з Восточноі Галиччини, як видно, мало ознакомлені і з Россїєю и з Украйною. Обоє бо дуже носяться з Rechtskontinuetätом, которий не має у нас такої поваги, як у Австриі. Та до того українцям обидно стати на одній дошці з остзейцями, — бо українці народ, а остзейські німці шляхта та бюргери, (которі не пользуються привилегіями і шляхти); украінскі автономичні тенденціi - то прогресивні, остзейських же німців тенденції не можуть не бути феодально-реакційні, бо німців остзейських не терпить масса народня у Эстляндіі, Курляндії і Ліфляндії, — не німці, а латиші та ести, и німецьких народовців там не може бути. А з другого боку не вірне привьязувати українські автономичні тенденції до переяслівського договору 1654 р., од которого вже въ XVII в. шмати зостались. Стара Гетьманщина, скасована Катериною II обнимала усiого 2,5 губернії, — а украінский народ живе цілком у 9 губерніях, та ще у частях 5, та в двох, що в Царстві Польскім. — значить українському народові нічого робити тепер „з козацкою республикою" XVII и ХVIII, про котору печеться п. Шузелька і іого корреспондент. Коли б украінскі автономисти почали справді, як жде „Reform" і іі корреспондент, добиватись прав старої гетьманщини, то устромили б ніж у своє діло. Наші часи потрібують нових форм усякого життя, у тім числі нових идеалів і автономій, — не так звання „историчних индивидуальностей", а широкого народоправства и широкої децентралізації, т. є. самоуправу країв, повітів, громад.

Ви звертаєте вашу увагу на переписку редакції {1 - „Правда" 1874. Ч. 1, стор. 48.} про „Одкритий лист з України" і думаєте, що вона усуне усякі непорозуміння. А нам сдается, що вона вбільшує їх. По вашому усе таки виходить, що на першім пляні у вас стоять питання національні, — а нам сдается, що вам, коли іде річ про них, то хіба перед поляками, та й що ваша національність признана и перед ними, тільки не порівнялась з ними політично, соціяльно і культурно, значить і для національного питання вам усе таки на першому пляні мусять стояти діла політичні, соціяльні і культурні. А коли за них узятись, то тут та ваша терпимість до людей непрогрессівних і мусить упасти, — або инакше партія Ваша буде як віз, запряжений лебедем, щукою і раком. Один буде хотіти школи конфесійної, другий світської, один буде хотіти, щоб діти товкли Псалтиря, другий щоб вчили натуральну исторію и т. д. Навіть и у літературі, поезії один буде оди писати, хвалити віршечки, що у сотий раз перебивають одну і туже тему про любощі та недолю, безцільні анекдоти, романтичні казочки, а другий хтітиме малювання соціяльного побиту народніого, и т. д. Як цим усім ріжноріччям прожити під одною стріхою? Найбільш же можуть підняти непорозуміння не так терпимість Ваша до людей консервативних, — з которим одчого не годитись на хвилі, там де вони помогають прогрессу, — як напр. у питанню про автономію и т. д., — а Ваші слова, що консерватистів у Вас і не ма. А хіба п. Загорний {2 - М. Загірний, (псевдонім Стефана Качали, пароха Шельпак, посла від. парламенту і львівського сойму), одного з провідників галицького народовства в 1870-м рр. (Помер дня 10 листопада 1888 р. у 73 р. життя.} не анахтематствовав цівільні шлюби и таке инше? А як узяти діяльність так званої народніоі партії у ділі народнiєі освіти і літератури, то скоріш можна сказати, що прогрессістів у Вас не ма. Я вже не кажу про те, що народня партія мало енергіи показує до закладу читалень, касс, хоть таких, які заклада п. Наумович; — але коли узяти хоть "Зорі" и другі популярні книжки, виданні „Просвітою", то, за виключенням 2—3-х статієк, там та-{стр.138}кою старовиною пахне, що хоть би й у XVI вік, то годились би: то казочки, часто зовсім без критики вибрані (напр. про жінку, що чоловік смолою волосся вимазав), то св. Юрії та Миколаі, {1 - Це натяк на книжечки Юрія Фельковича:„Дванацять пѣсенъ во честь и славу свитого Отца нашого Николая, Міръ-Ликійского чудотворця, Руси и школъ патрона..." Львiв 1873, i "Житiе святого великомученика Юрія (Георгія) зъ додаткомъ трехъ пѣсней въ его честь и славу..." Львів 1873. Обі книжечки видані заходом Товариства „Просвіта".} то прогресс через солдатів та урядників! Перед такою старовиною сдаються вже запалими такі дрібьязки, як те, що Лавровський и "Правда" побивались про якихсь ксіондзів, утікших з Польщі, що „Правда" взивала до митрополита, що якийсь піп зневажав храм божий, читаючи у ніому газету п. Наумовича, або що про те, скільки пар кадрилі танцювало на якомусь вечері, пишуть у політичній газеті, як мов би то про сурьозне діло.

Вибачте, коли що не подобається у ціому одвіті, — але Ви прохали прямого і конкретного до 1 № одвіта. В интересах обміну мислями, просимо Вас напечатати цей одвіт. Хай Ваша громада знає, чого бажають у насъ од органа, которий собі ставить ціллю бути органом народовців і галицьких і українських, — і за которий ми українці, volens nolens одвічаємо перед громадою і печаттю у Россіі.

 

Подав К. Студинський.


pisma@dragomanov.info,
, копилефт 2006 г.