Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.
Наталя Григораш, КОМПАРАТИВІСТИЧНІ СТУДІЇ МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА НА СТОРІНКАХ БОЛГАРСЬКОГО ПЕРІОДИЧНОГО ВИДАННЯ «СБОРНИК ЗА НАРОДНИ УМОТВОРЕНИЯ, НАУКА И КНИЖНИНА»

Наталя Григораш

 

КОМПАРАТИВІСТИЧНІ СТУДІЇ МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА НА СТОРІНКАХ БОЛГАРСЬКОГО ПЕРІОДИЧНОГО ВИДАННЯ «СБОРНИК ЗА НАРОДНИ УМОТВОРЕНИЯ, НАУКА И КНИЖНИНА»

 

 


Збiрник праць науково-дослiдного центру перiодики. Випуск 13, стор. 496-508


This paper reveals and gives the analysis of the activity of such outstanding scholar as M. Drahomanov, who enriched Ukrainian comparative studies with his theoretical works devoted to the investigation of the problems of Bulgarian folklore and literature in the common Slavonic and Eurasian cultural context.

{стр.496}

Наприкінці XIX ст. питаннями болгарської літератури займалися славісти широкого діапазону, які поряд із глибоким вивченням фактичного матеріалу обґрунтовували важливі наукові проблеми, сприяли подальшому розвитку порівняльного літературознавства й виступали в річищі проблем історичної поетики, що мала парадигмальний характер і була пов'язана з вивченням літератури в широкому культурному контексті. Болгаристика була однією з галузей, в якій працювали ці вчені, проте і тут їхній внесок був часом визначальним. Йдеться про такі відомі постаті в українському літературознавстві, як М. Драгоманов, 1. Франко, І. Огієнко, І. Свєнціцький. Необхідно відзначити, що не всі аспекти їхньої діяльності в галузі болгаристики вивчені належним чином, хоча в окремих працях усе ж розглядався внесок у літературознавчу болгаристику [1—10].

Малодослідженим і таким, що, на наш погляд, заслуговує на спеціальну увагу, є питання про компаративістичні студії М. Драгоманова у виданні «Сборник за народни умотворения, наука и книжніша» (далі—«СбНУ»), що періодично виходило в Болгарії з 1889 р.

Власне болгаристичним дослідженням М. Драгоманова передували його зацікавлення історією і культурою слов'янських народів. Ще замолоду були визначені й соціально-політичні та культурницькі ідеали вченого: у політиці — федералізм, у соціальних питаннях—демократизм [11, с. 64, 65]. Найчіткіше формулювання в{стр.497} нього отримала національно-культурна концепція, адже, як справедливо зазначав відомий український літературознавець Л. Новиченко, «до автора «Чудацьких думок про українську національну справу» ніхто з прогресивних діячів усієї Росії не стверджував з такою ясністю і послідовністю єдність національних і загальнолюдських, інтернаціональних завдань у розвитку культури кожного народу» [12, с. 5].

Життєве кредо молодого М. Драгоманова — обстоювати волю, освіту й рівноправне співіснування слов'янських народів — віддзеркалено в його маловідомому поетичному творі, датованому ще 1871 p.:

За волю свою і за братську

Ми раді повстати і кости зложити,

Щоб волю здобуть всеславянську... [13, арк. 50].

М. Драгоманов говорив про необхідність якнайшвидшого визволення південних слов'ян з-під турецького гніту. Однак він був свідомий того, що «Росія під кличем побіди над гнобителями Славян кує ще важчі кайдани своїм народам» [14, с. 92]. Йшлося, зокрема, про ганебний царський указ 1876 р. про заборону всього українського, про прагнення офіційної Росії перетворити звільнену Болгарію на російську губернію тощо.

Цікавлячись історією, культурою усіх слов'янських народів, М. Драгоманов приділяв значну увагу дослідженню української культури в контексті слов'янських культур. Так, у спільній з В. Антоновичем студії [15], яку високо оцінили критики [16], М. Драгоманов акцентував увагу на необхідності розглядати Україну як посередника в культурному спілкуванні Росії зі Сходом і Заходом. У цій же праці він увів у науковий обіг значний болгарський матеріал, зокрема пісні про турецьку неволю, які порівнював з українськими піснями про боротьбу козаків з татарами й турками. Приблизно в цей час, 1873 р., у листі до О. Пипіна М. Драгоманов відзначив своє спеціальне зацікавлення південним славізмом [17, с. 73]. Його увагу привернула, зокрема, книга вже знаного тоді чеського дослідника К. Їречека про історію болгар, яку молодий український учений вирішив прорецензувати, попередньо опрацювавши значну кількість болгарської періодики, наукової та суспільно-політичної літератури.

У 1889—1895 pp., працюючи в Болгарії на посаді професора Софійського університету, М. Драгоманов уже серйозно займався вивченням болгарського культурного процесу й, зокрема, з'ясуван-{стр.498}ням специфічних рис болгарського фольклору. Потрібно зазначити, що після Ю. Венеліна, О. Бодянського й О. Потебні М. Драгоманов зробив найвагоміший внесок у вивчення болгарського фольклору в Україні у XIX ст. Саме він поставив його дослідження на міцний теоретичний грунт.

Порівнюючії Галичину з визволеною з-під турецького гніту Болгарією, М. Драгоманов констатував: «Болгарська література багато в чому випередила галицко-руску: вона дає суріозні наукові по европейскому писані праці етнографичні і лінгвістичні, дуже багато періодичних видань...» [18, с. 175]. Одним із них стало видання «СбНУ», яке за сприяння міністерства освіти регулярно виходило в Болгарії наприкінці XIX — на початку XX ст. Саме в цьому збірнику вперше побачили світ праці М. Драгоманова про болгарський фольклор.

Переконаний у тому, що «вивчення народної, або ліпше сказати, усної словесності становить ... важливу галузь моральних (гуманітарних. — Я 77) наук» [19, кн. 1, с. 65], М. Драгоманов дослідив чимало слов'янських варіантів євангельських легенд, сказань, апокрифів, які, за його спостереженнями, набули значного поширення у південно- та східнослов'янських, як, зрештою, й у багатьох західноєвропейських літературах і культурах Сходу. Зазначимо, що, зокрема, до дослідження південнослов'янських апокрифів М. Драгоманов приступив після значної перерви в їхньому вивченні. Ця проблема свого часу цікавила російського вченого О. Веселовського, українських — М. Костомарова, М. Сумцова, К. Радченка та інших, які, як і М. Драгоманов, вважали, що її дослідження можливе лише на грунті вивчення фольклору різних народів, за широкого порівняльного методу. Він давав змогу М. Драгоманову знаходити факти різноманітних впливів, що, за словами І. Франка, «в протягу століть перехрещувалися в нашім краї...» [20, с. 296]. 1 саме О. Веселовському й М. Драгоманову належить значна роль у типологічному вивченні фольклорних і літературних джерел.

Проаналізувавши болгарські оповідання «Калугерин и ображен човен» та «Свети Илия кога гледал големи нелравини на земята» [21, кн. 7, с. 250—253], М. Драгоманов дійшов висновку, що тематично подібні до них оповідання були відомі, зокрема, в Галичині. Таж, варіант легенди «Про ангела, якого прогнав Господь», який надіслав йому з Дрогобича І. Франко, на відміну від болгарських ва-{стр.499}ріантів, мав лише окремі специфічні деталі зображення смерті бідної жінки [21, кн. 7, с. 271]. О. Веселовський пояснював подібність у віруваннях, обрядах, казках навіть у досить віддалених в етнологічному й історичному плані народів, виходячи, так би мовити, «з природи психічного процесу...» [22, с. 86], тобто людської психології. «Вивчення народної поезії, — говорив він, — розкриває скрізь одну й ту ж наївну точку зору: вся природа уявлялась живою, тобто такою, що думає, страждає, любить, ненавидить, як люди...» [22, с. 99]. О. Веселовський застерігав від позаконтекстуального розгляду й тлумачення подібних явищ. М. Драгоманов сприйняв також припущення О. Веселовського про те, що частина поширеного в Європі фольклору — не європейського, а східного походження. Як відомо, О. Веселовський у циклі своїх праць про Соломона і Кітовраса [23] говорив про Схід, Візантію, а також літературу болгарських богомилів{Богомильство — суспільно-політичний, релігійно-філософський і культурний рух Болгарії, що зародився в X—XI ст. Й отримав свою назву за іменем ватажка — попа Богомила. 1211 p. був заборонений як єретичний Тирновським синодом. М. Драгоманов, а згодом І. Франко внесли значний вклад у розроблення методики і методології дослідження болгарсько Г богомильської літератури у вітчизняному літературознавстві, узагальнивши досвід у цій галузі своїх попередників — І. Срезневського, Я. Головацького, М. Дашкевича, О. Потебні, К. Радченка, М. Сумцова, М. Халенського та інших українських учених. Детальніше про це див. [10].} як джерело дуалістичного уявлення про створення світу. Його підтримав і М. Сумцов, який у своєму дослідженні «Очерки истории южнорусских апокрифических сказаний и песен» (1887) висловив думку про ірансько-сирійське походження слов'янських релігійних оповідань про створення світу. Таке переконання вчених було, за М. Драгомановим, цілком виправданим, зважаючи на те, що Іран традиційно розглядали як країну класичного релігійного дуалізму, а також через те, що «слов'янське богомильство, чий вплив на народні легенди важко не визнати, було у генетичному зв'язку з ... іранським маніхейством» [21, кн. 8, с. 276]. Цікаво, що М. Драгоманов, дослідивши іранські священні книги, не знайшов у них мотиву дуалістичної легенди про Бога і диявола, поширеного в різних країнах Східної Європи, Північної Азії, на територіях від Болгарії до Північної Росії [21, кн. 8, с. 281]. Натомість він довів генетичну спорідненість слов'янських і тюркських оповідань з індійськими. І саме Індія як «океанічна країна», на думку М. Драгоманова, стала батьківщиною перших дуалістичних легенд, що згодом поширю-{стр.500}валися на т. зв. «континентальних теренах». М. Драгоманов також припустив спільне походження болгарських і закавказьких оповідань [21, кн. 8. с. 310]. аргументуючи це появою на Балканах вірмено-павлікіан з їхнім дуалістичним ученням, що, як і іранське маніхейство, лягло в основу ідеології болгарського богомильства [21, кн. 10, с. 3, 4]. З іншого боку, вчений обстоював болгарське походження окремих провансальських апокрифів [21, кн. 10, с. 6]. Таким йому бачився зв'язок Схід—Захід у контексті апокрифічної літератури.

Чи були, усе ж, відмінності між слов'янськими, індійськими, закавказькими та іншими оповіданнями про Бога і диявола? М. Драгоманов давав позитивну відповідь на це запитання. Слов'янські оповідання, як вважав учений, відзначалися наявністю постійної суперечки між Богом і дияволом, якої не було в індійських, закавказьких та інших оповіданнях. У цьому сенсі можна пригадати й поширену в слов'янських країнах богомильську казку про те, як диявол постачав Богові з дна морського матеріал (пісок, каміння тощо) для створення Землі [22, с. 115], а також українські оповідки, записані, зокрема, у Чернігівській губернії та південноукраїнському регіоні, про те, як ангел викрав скарб у диявола.

Дослідивши і балканські варіанти оповідань на цю тему, М. Драгоманов дійшов висновку про подібність між ними [21, кн. 10, с. 19]. Українські варіанти вчений вважав старішими за болгарські і відкидав припущення про те, ніби вони прийшли до нас із Балкан разом з апокрифічною літературою. Українські релігійно-етичні легенди, на переконання М. Драгоманова, вийшли з Азії. На жаль, він не пояснив, через які саме регіони пролягав їхній шлях. Зважаючи на те, що богом или розглядали диявола як Боже творіння або як його тінь і часто зображали його сильнішим за Бога [21, кн. 10, с. 4], М. Драгоманов відзначав вплив азіатських космогонічних легенд на богомильські оповідання.

Популярність релігійно-етичних легенд спонукала М. Драгоманова дослідити їхній вплив на усну народну творчість, яку вчений називав «дзеркалом душі народних мас...» [21, кн. 7, с. 245]. Відзначимо принциповість цього положення. М. Драгоманова цікавила еволюція цих сюжетів, вплив на них чужоземних ідей. Так, у вже згаданих болгарських оповіданнях «Калугерин и ображен човек» та «Свети Илия нога гледал големи не прав и ни на земята» вчений помітив тематично подібні сюжети із середньовічної літератури різних{стр.501} країн, зокрема англійської, з турецької «Історії 40 візирів» [21, кн. 7, с. 253—255], з єврейських легенд [21, кн. 7, с. 293]. М. Драгоманов знав про записані на той час в Україні, Австрії та Росії сім варіантів оповідання про монаха, що скидалися на сюжети з Корану і, як іспанські й сербські варіанти, розповідали про подорожі Христа з апостолами [21, кн. 7, с. 295). У додатку до праці «Славянските сказания за пожертвуване собствено лете» М. Драгоманов повідомив і про новий болгарський варіант твору на цю тему, що відрізнявся від інших цікавими деталями: проростанням винограду з сухої гілки, яку подорожній нібито просто встромив у землю; з'явою хліба у хаті бідної дівчини тощо. Усі ці деталі, на думку М. Драгоманова. споріднювали болгарські сказання з апокрифами про подорож Христа до Єгипту [19, кн. 6, с. 111]. Що ж спонукало М. Драгоманова зауважувати не лише споріднені явища, а й розбіжності у фольклорі, літературі різних країн? Мабуть, усвідомлення того, що т. зв. «поетика майбутнього» має грунтуватися на «масовому порівнянні фактів, взятих на усіх шляхах й у всіх сферах поетичного розвитку» [24, с. 193]. Йшлося про врахування М. Драгомановим відмінностей національних характерів й особливостей суспільно-політичного життя слов'янських народів, що зазнавали впливу то мусульманського Сходу, то християнського Заходу [21, кн. 7, с. 310].

Саме такий культурно-історичний принцип ліг і в основу слов'янських оповідок на тему «Пожертвування власної дитини», які дослідив М. Драгоманов. Проаналізувавши одну з них, записану П. Чубинським поблизу Канева. взявши до уваги цікавий галицький варіант казки на цю тему, надіслану йому І. Франком [25, с. 41], і порівнявши їх із відомими південнослов'янськими зразками, вчений дійшов висновку, що болгарське оповідання відрізнялося від українського посиленою казковістю, а від галицької казки — детальнішим описом жорстокого обряду жертвоприношення [19, кн. 1, с 76]. Натомість інша група болгарських оповідань на цю тему, яку М. Драгоманов порівнював з українськими, сербськими, британськими та іншими легендами, за наявності спільного основного мотиву трактувала жертвоприношення як акт, так би мовити, «заради спасіння хворої людини» [19, кн. 1, с. 86]. Як бачимо. М. Драгоманов розглядав болгарські твори на цю тему й у контексті проблеми милосердя. Він. як у свій час О. Веселовський, стверджував, що болгарські твори про жертвоприношення «можуть послужити чудо-{стр.502}вим матеріалом для національної психології» [19, кн. 1, с. 95], і водночас наголошував на необхідності дослідження специфічних рис народної душі й національного духу як таких, що перебувають у постійному русі й розвитку.

М. Драгоманов написав цикл праць на тему історії Едипа. Йдеться про проблему кровозмішення (інцесту) та відображення її в народній творчості й літературі слов'ян. Так, учений детально проаналізував болгарську повість про Павла Кесарійського, сербську пісню про Находа Симеуна зі збірника В. Караджича, староросійське оповідання, яке знайшов М. Костомаров у Новгородському рукописі XVII ст., а також декілька українських творів, які записали І. Манжура та П. Чубинський. Спостереження М. Драгоманова дали йому змогу порівняти зміст творів і зробити висновок про те, що український народ, що співав пісні на тему інцесту, на відміну від інших народів, намагався якимось чином позбутися страшного сюжету — уникнути розповіді про одруження матері з сином. Українські пісні традиційно передавали також страх перед шлюбом сестри з братом. Про це йшлося ще у спільному дослідженні М. Драгоманова й В. Антоновича [15, с. 275—280], в якому автори доходили висновку, що «варіанти (пісень. — Н. Г.) про купівлю сестри на ринку, видно, зайшли в Малоросію з Балканського півострова...» [15, с. 286]. Тезу про популярність південнослов'янського фольклору на цю тему В. Антонович і М. Драгоманов ілюстрували текстами болгарських пісень «Стоян, Невеста и турче потуряче», «Сирак Кольо и Кольовица», «Шаина рабина и Марко», «Павел и Сестра» та інші, які дослідники взяли зі збірки братів Миладинових [15, с. 282, 283, 285, 286].

Болгарські пісні були пройняті страхом перед інцестом, від якого народжувалася дитина [15, с. 293], отож М. Драгоманов спеціально дослідив ті пісні, в яких легендарний герой сам був плодом інцесту [26, кн. 5, с. 293]. Вченого цікавило, звідки міг походити такий страшний мотив, яку мету мали його творці, чому неоднаково вій проявився у фольклорі й літературі різних країн. Свій початок цей мотив брав, як дослідив М. Драгоманов, з малоазійських міфів про Едина, Ромула, Зевса, Кіра [26, кн. 5, с. 299—301]. Творці таких міфів мали за мету, на переконання М. Драгоманова, «провести... певні морально-релігійні й політичні ідеї» [26, кн. 5, с. 304]. Гадаємо, що вчений був свідомий і того, що в південних слов'ян «архаїчні{стр.503} мотиви боротьби проти призначеного інцесту поєдналися з мотивами полону, з мотивами боротьби проти чужоземного рабства» [27, с. 135].

Зазначимо, що М. Драгоманов розглядав цю проблему в широкому літературному контексті. Найстарішим західноєвропейським середньовічним твором на тему Едипа він вважав французький роман про св. Григорія «Gregoire le Grand», зміст якого перегукувався зі змістом болгарських та єгипетських історій на цю тему [26, кн. 6, с. 256, 257]. Дуже популярною була також віршована повість німецького автора XII — XIII ст. Гартмана фон Aye «Gregorius vom Stein» («Стовпник Григорій»), яка аж до XVI ст. слугувала повчальним чтивом у церквах, являючи собою християнську обробку сказання про царя Едипа, пройнятого ідеєю — через каяття до спокутування навіть найтяжчих гріхів. Цікаво, що і В. Скотт, уже в епоху розвитку роману, цитував староанглійську поему про св. Григорія, сюжет якої, у свою чергу, було запозичено у французів. Аби довести, що клерикальні сказання проникали не лише в західноєвропейську художню літературу, а й в усну народну творчість, М. Драгоманов наводив уривок з англійської пісні, яка, на його думку, «допоможе нам зрозуміти зміст сербської пісні про Находа Симеуна і навіть української про вдову, що виходить заміж за свого сина» [26, кн. 6, с. 274]. Усі ці твори, а також болгарську історію про Павла Кесарійського М. Драгоманов подав у генеалогічній таблиці варіантів історії Едипа [26, кн. 6, с. 299], дослідження яких мали б привести нас до певних теоретичних узагальнень, а саме: 1) визнання великої популярності творів цієї тематики на західноєвропейських і слов'янських теренах; 2) підтвердження наявності в них значної кількості типологічно схожих моментів; 3) переконаності в тому, що, всупереч описаному в них гріхопадінню, створювалися ці твори, усе ж, з метою зміцнення у людей віри в Божу милість. Високо оцінивши праці М. Драгоманова про інцест, Б. Путілов звернув увагу на те, що ще 1874 р. на ІІІ Археологічному з'їзді у Києві він виступив із доповіддю на тему «Малоросійські пісні і сказання про кровозмішення». Ця доповідь засвідчила досить раннє зацікавлення М. Драгоманова проблемою інцесту [27, с. 139].

М. Драгоманов дослідив також українську легенду про народження козацького воєводи Семена Палія. На її прикладі вчений довів, що у слов'ян були досить поширеними оповідки про героїв-{стр.504}безбатченків, які завдяки своїм подвигам в ім'я народу блискавично швидко досягали вершин влади. У болгар такі сказання зазвичай присвячувалися конкретним історичним постатям, в українців вони, крім того, ще й відзначалися гострою соціальною спрямованістю. Однак усі ці твори мали, на переконання М. Драгоманова, спільні азіатські, зокрема індійські, корені [28, кн. 2, с. 150].

Виявляючи специфічні риси білоруських, болгарських та українських євангельських оповідань, М. Драгоманов констатував, що найближчим за фабулою до болгарського оповідання «Дедо Господ и двама попове у гората» було українське оповідання, записане П. Чубинським у Київській губернії [29, с. 259,260]. Вчений наголосив на недостатньому порівняльному вивченні канонічних і апокрифічних євангелій. Однак опрацьований ним матеріал давав змогу зробити висновок про те, що апокрифи, проникаючи в усну народну творчість, впливали на образну систему новостворених оповідань. У XX ст. цю тезу М. Драгоманова підтвердили болгарські дослідники. Е. Ґеорґієв, зокрема, зазначав: «В апокрифах релігія зливається в один потік з поезією. Міфи тут оживають, біблійні образи і святі втрачають свої строгі риси і стають героями звичайного життя» [30, с. 79]. Цю тезу було підтверджено й оповіданням, яке записав П. Кубинський. На ньому, як і на болгарському та білоруському варіантах, на переконання М. Драгоманова, позначився вплив арабськомовного «Євангелія про дитинство Христове» [29, с. 257].

Визначивши генезу й спільні витоки азіатських (зокрема індійських) та європейських (балканських і східнослов'янських) сказань [28, кн. 3, с. 236], М. Драгоманов пішов далі, доводячи тезу про їхню спорідненість [21, кн. 8, с. 272]. Ця проблема, виокремлена вченим, знайшла своє продовження в болгаристичних працях І. Франка, який розумів, що для М. Драгоманова-компаративіста велике значення мали болгарські, українські, білоруські, гасконські, сербські апокрифічні легенди й оповідки. Водночас він застерігав М. Драгоманова від надмірного захоплення, зокрема, азіатськими та східними впливами [31, с. 272]. Правильно сприйнявши критику 1. Франка, в одній зі своїх праць про народження Костянтина Великого М. Драгоманов пояснив, що апокрифічна й канонічна іудео-християнська література, на його переконання, могла бути лише першим поштовхом до розвитку літературної творчості слов'ян. Далі все залежало від національної психології, своєрідності побуту,{стр.505} морально-етичних пріоритетів кожного народу [29, с. 268]. М. Драгоманова можна вважати гідним учнем О. Веселовського, методика дослідження якого, за оцінкою В. Жирмунського, Грунтувалася на т. зв. «історичній індукції» в поєднанні з порівнянням подібних явиш. Водночас М. Драгоманов, на відміну від О. Веселовського, залучав тексти не лише «однієї формації», а наголошував на тому, що треба вивчати проблему фольклорної, літературної і ширше — культурної традиції у часі й просторі. З праць М. Драгоманова випливав висновок про парадигмальний характер історичної поетики, а також про необхідність дослідження типологічних сходжень у народнопоетичній творчості східних та південних слов'ян, зумовлених подібними суспільно-політичними й національно-культурними тенденціями в їхньому розвитку.

Важливо, що своїм творчим духом М. Драгоманов, як справедливо зазначав Л. Білецький, захопив І. Франка. М. Грушевського і таких прихильників порівняльного методу в Галичині, як В. Гнатюк, В. Щурат, О. Колесса та ін. [32, с. 4]. Саме І. Франко був одним із перших рецензентів літературознавчих праць М. Драгоманова. Виступаючи 1894 р. у Львові на ювілейному вечорі, присвяченому 30-річчю наукової діяльності М. Драгоманова. І. Франко зазначив: «...Драгоманов навчив нас (українських дослідників. — Н.Г.) бачити сліди давніх культурних зв'язків нашого народа з другими, свідоцтва о таких духовних зносинах і впливах...» [33, с. 29], а «порівнюючи їх (українські пісні й оповідання. — Н. Г.) з піснями і оповіданнями інших народів, показав, що се твори зайшлі, запозичені нами від сусід, а заразом показав, яка то важна річ знати, відки і як ті твори заходили до нас і яку науку приносили нашому народови» [33, с. 29]. У багатих на вдалі паралелі и зіставлення працях про літературну творчість болгар, що були надруковані в десяти випусках часопису «СбНУ» за 1889—1895 pp., М. Драгоманов, по суті, розробив деякі важливі засади сприйнятої згодом в українському літературознавстві методики і методології вивчення усної творчості будь-якого народу, за якими: 1) фольклористика повинна посідати одне з чільних місць серед гуманітарних наук [19, кн. 1, с. 65]; 2) дослідження усної народної творчості має бути, як писав учений, порівняльним [28, кн. 2, с. 150].

Безперечно, мав рацію М. Сумцов, коли говорив, що статті М. Драгоманова у «СбНУ» (а це понад 450 сторінок тексту) «за{стр.506} значенням, за різноманітністю розроблених тем, за чисельністю наукових даних являють собою неабияку цінність» [34, с. 2]. Ці праці українського вченого високо оцінили і болгарські науковці. Так, М. Арнаудов відзначав: «Як колись одноплемінник Драгоманова Юрій Венелін, закарпатський українець, запалив першу іскру нашого (болгарського. — Н. Г.) національного прозріння, вивчення нашого (болгарського. —Н. Г.) рідного минулого і нашої (болгарської. — Н. Г.) живої старовини, чим прискорив болгарське відродження, так півстоліття по тому історик (М. Драгоманов. — Н. Г.) ... скерував науку про нашу (болгарську. — Н. Г.) народну творчість до нових, сучасних горизонтів» [35, с. 400].

Починаючи дослідження від нагромадження фактів, виявляючи в процесі їх порівняння чимало спільних рис у літературах навіть не споріднених між собою народів, М. Драгоманов йшов далі, розкриваючи причини появи в їхній літературній творчості подібних елементів. На думку вченого, вони були зумовлені загальнолюдською природою творця незалежно від його національної приналежності, а також прямим запозиченням творів одного народу від іншого [19, кн. 1, с. 66]. Це міркування М. Драгоманова розвинув І. Франко у працях про творчу індивідуальність митця, а також використали українські болгаристи останніх десятиліть XX ст. для характеристики проблеми людини в літературному й ширше — спільнослов'янському культурно-мистецькому контексті [36].

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що розвиток української літературознавчої болгаристики кінця XIX — середини XX ст., зміцнення її теоретичних і культурологічних засад пов'язуємо з іменами таких видатних учених, як М. Драгоманов, І. Франко, І. Огієнко, І. Свєнціцький.

Для М. Драгоманова провідною стала проблема вивчення усної народної творчості слов'ян у системі гуманітарних наук. Саме йому належить ідея визначної ролі України в культурному спілкуванні Сходу і Заходу, яку він послідовно проводив у компаративістичних студіях про витоки західноєвропейських і спеціально південно- та східнослов'янських легенд, що побачили світ на сторінках болгарського періодичного видання «Сборник за народни умотворения наука и книжнина».

1. Дмитрук В. Т. Сторінки вікової дружби. З історії українсько-болгарських зв'язків XIX — початку XX століття. Присвяч. IV Міжнародному конгресу славістів. — Львів: Вид-во Львів, ун-ту, 1958. — 96 с.{стр.507}

2. Шпильова О. В. Головні етапи українсько-болгарських літературних зв'язків XIX—XX ст. — К.: Вид-во АН УРСР, 1963. — 39 с.

3. Москаленко В. А. Українсько-болгарські літературні і наукові зв'язки кінця XIX—початку XX ст. — К.: Наукова думка, 1987. — 216 с.

4. Полещук Т. С. Чорній М. В. Роль Михайла Драгоманова в українсько-болгарських взаєминах (До 150-річчя від дня народження) // Проблеми слов'янознавства. — 1992. — Вип. 44. — С. 35—46.

5. Малярчук Н. Иван Франко и българската литература: Дис. ... канд. филол. наук. — София: Софийски държавен ун-т «Климент Охридски», 1963. — 361 с; Гольберг М. Іван Франко і деякі питання історії староболгарської літератури // Проблеми слов'янознавства. — 1993. — Вип. 45. — С. 148—152; Григораш Н. Болгарська література у славістичній концепції І. Франка // Вісник Львівського університету. Сер. філологічна. — Львів: ЛНУ, 2003. — Вип. 32: Франкознавство. — С. 131—138.

6. Григораш Н. Становлення літературознавчої болгаристики в Україні у XIX ст. // Проблеми слов'янознавства. — 1999. — Вип. 50. — С. 46—60.

7. Григораш Н. Кирило-мефодіївська проблематика у працях учених України XIX — початку XX ст. // Там само.—2000. — Вип. 51. — С. 19—23.

8. Тюрменко І. Наукова спадщина Івана Огієнка в світлі кирило-мефодіївської проблематики // Там само. — 1999. — Вип. 50. — С. 36—45; Григораш Н. Кирило-мефодіївське питання в дослідженнях Івана Огіенка // Збірник на пошану професора Марка Гольберга. До 50-річчя наукової діяльності та 80-річчя від дня народження. — Дрогобич: Вимір, 2002. — С. 154—158.

9. Григораш Н. І. С. Свєнціцький про міжнаціональне єднання культур і вивчення болгарської літератури // Болгарский ежегодник. Болгарський щорічник. Бьлгарски годишник. — К., 2000. — Т. 4. — С. 235—244.

10. Григораш Н. Д. Українська літературознавча болгаристика XIX—середини XX ст.: становлення, методологічні засади: Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.01.05 / Тернопільський держ. пед. ун-т їм. В. Гнатюка. — Т., 2002.—20 с.

11. Драгоманов М. Автобиографическая заметка // Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К.: Наукова думка, 1970. — Т. 1. — С 39—68.

12. Новиченко Л. М. Т. Шевченко в соціально-культурній концепції М. Драгоманова // Слово і час. — 1990. — № 2. — С. 3—12.

13. Драгоманов М. П. Поклик до братів Славян: [Вірш] // Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. — Ф. 3, од. зб. 1614. — Арк. 50, 51.

14. Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки (Від початку XIX століття до Михайла Драгоманова). З портретом{стр.508} автора і вступними статтями М. Голубця, Ф. Федорцева і В. Дорошенка — Нью-Йорк: Вид-во Чарторийських, 1965. — 120 с.

15. Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова. — К.: Тип. М. П. Фрица, 1874. — Т. 1. — XXIV+336 с.

16. Исторические песни малорусского народа, с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова, Том первый. Киев. 1874, стр. 2+XXIV+336: Рец. А. Котляревского // Сборник Отделения русского языка и словесности Академии наук. — 1890. — Т. 48. — С. 416—431.

17. Дорошкевич О. Листи М. П. Драгоманова до О. М. Пишна // За сто літ. Матеріяли з громадського й літературного життя України XIX і почати в XX століття / Під ред. М. Грушевського. — X.; К.: Держвидав України, 1928. — Кн. 3. — С. 66—96.

18. Црагаманов М. Новоерскі овочі з українського погляду // Народ. — 1892 — Ч. 13—14. — С. 174—177.

19. Драгоманов М. Славянските сказания за пожертвуване собствено лете // Сборник за народни умотворения, наука и книжнина — 1889. — Кн. І.— С. 65—96; 1891. —Кн. 6. — С. 110—115.

20. Франко І. Дальші болгарські праці М. Драгоманова // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — К.: Наукова думка, 1980. — Т. 28. — С. 293—298.

21. Драгоманов М. Забележки върху славянските религиозны и етически легенди // Сборник за народни умотворения, наука и книжнина. — 1892. — Кн. 7. — С. 245—310; Кн. 8. — С. 257—314; 1894. — Кн. 10. — С. 3—68; Кн. 11. — С. 511—516.

22. Веселовский А. Н. Сравнительная мифология и ее метод // Собрание сочинений Александра Николаевича Веселовского. — М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1938. — Т. 16. — С. 83—127.

23. Собрание сочинений Александра Николаевича Веселовского. — Пг., 1921. — Т. 8. С. 72—130, 156—240, 241—278.

24. Веселовский А. Н. Три главы из исторической поэтики // Веселовский А. Н. Историческая поэтика. — М.: Высшая школа, 1989. — С. 155—306.

25. Франко І. Болгарські праці М. Драгоманова // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — К.: Наукова думка, 1986. — Т. 46, кн. 2. — С. 24—42.

26. Црагаманов М. Славянските преправки на Едиповата история // Сборник за народни умотворения, наука и книжнина. — 1891. — Кн. 5. — С. 267—310; Кн. 6. — С. 239—310.

27. Путилов Б. И. Славянская историческая баллада. — М.; Л.: Наука, 1965. — 176 с.

28. Драгаманов М. Славянските сказания за рождението на Константина Великий // Сборник за народни умотворения, наука и книжнина. — 1890. — Кн. 2. — С. 132—184; Кн. 3. — С. 206—246.{стр.509}

29. Драгоманов М. Славянските вариянти на една евангелска легенда // Там же. — 1890. — Кн. 4. — С. 257—269.

30. Георгиев Е. Литература на изострени борби в Средновековна България. — София: Изд-во на БАН, 1966. — 322 с.

31. Франко I. Лист до М. Драгоманова від 27 березня 1891 p. // Франко I. Зібрання творів: У 50 т. — К.: Наукова думка, 1986. — Т. 49 — С. 271—273.

32. Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики (Спроба літературно-наукової методології). — Прага: Укр. громадський видав, фонд 1925. — Т. 1. — 311 с.

33. Михайло Петрович Драгоманов, 1841—1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів С портретом небіжчика. Зладив і видав М. Павлик Коштом Українців. — Львів, 1896. — 442 с.

34. Сумцов Н.Ф. Исследования М. П. Драгоманова по фольклору в болгарском «Сборнике за народни умотворения» // Записки императорского Харьковского университета. — 1898. — Кн. 4: Библиография. — С. 1—11.

35. Арнаудов М. Очерци по българския фолклор. — София: Български писател, 1968. — Т. 1. — 684 с.

36. Григораш Н. Творча індивідуальність болгарського письменника як об'єкт наукових зацікавлень українських літературознавців // Болгарский ежегодник. Болгарський щорічник. Български годишник. — К., 2004. — С. 161—165.


pisma@dragomanov.info,
, копилефт 2006 г.
Детальная информация . // .